Розділ 17

Розваги, танці, алкоголь, нові знайомства мене не цікавлять на цій вечірці, тому йду в будинок в пошуках спокійного місця — перебуду там до ранку і послухаю подкаст про свіжі досягнення в Кремнієвій долині. Можливо колись в ньому згадають і про мене. 

Заходжу в будинок і розчаровано зітхаю. Тут ще більше шуму ніж на вулиці. Перший поверх весь зайнятий любителями алкогольних настільних ігор. Я здивований, бо думав, що в алкогольний пінг-понг грають лише в американських фільмах про студентів. На другий поверх не має сенсу підійматися,  бо там точно всі кімнати зайняті парочками. Лишається кухня. Непоганий варіант і можна буде зробити собі каву. Вузьким напівосвітленим коридором йду з великої кімнати в кухню. Тут темно, а значить нікого не має. Вмикаю ліхтарик на мобільному, щоб розібратися де в кухні вмикається світло. Але мене несподівано випереджають. Яскраве світло різко бʼє в очі. Я жмурюсь і випускаю з рук телефон. Гаджет з дзенькотом летить на підлогу, а захисне скло на ньому дає велику тріщину через весь екран.

— Сюрприз! — кричить Соля.  Ну от що за день бабака сьогодні? Де б не пішов всюди на неї натикаюся.

Піднімаю з підлоги телефон і роздратовано засовую в кишеню джинсів. 

— Що з тобою не так? — гаркаю на дівчину. Це через неї я пошкодив свій телефон. Ну окей, лише захисне скло, але це також неприємно.

— Психологи кажуть, якщо ти шукаєш проблему в комусь, то це ознака того, що в тебе самого не все добре, — відповідає дівчина і робить ковток вина з пляшки, що стоїть поруч неї. 

Від побаченого я кривлюсь. 

— Не дуже віриться у сенс психоаналізу від дівчини, яка сидить на кухонній стільниці і цмулить з пляшки вино. 

— Тобі ніколи ні в що не віриться, ось тому з тобою так складно, — тицяє в мене пальцем Соля і знову тягнеться до пляшки. 

— Тобі досить вже, — забираю в дівчини з рук пляшку з вином і викидаю в смітник. 

— Не вказуй мені що робити, — дівчина зістрибує зі стільниці і хоче піти, але її помітно веде вбік, тож я підтримую її за талію. 

— Я в нормі, — висмикується з моїх рук і спирається на стільницю. 

— Чому ти напиваєшся? — продовжую стояти навпроти дівчини.

—  А ти записався в поліцію моралі? — бурхливо реагує Соля.

— Просто подумав, що випадок зі мною тебе чомусь навчить і ти не захочеш спробувати на собі алкогольну інтоксикацію, — дратуюся, що доводиться пояснювати такі речі тій, хто врятувала мене коли я був майже в такому ж стані. Гаразд, у трохи гіршому. 

— Я не ти, і знаю свою міру, — огризається Соля. 

— По тобі не видно, що знаєш міру. 

—  А що по мені видно, — дівчина нахиляється ближче до мене і починає дзвінко сміятися прямо мені в обличчя. Ніби відчуває, що більше за все на світі я не люблю з'ясовувати стосунки з п'яними людьми. 

Давно я так не закипав. 

— Ти п'яна маленька дівчинка, яка капризує і несе дурню, — відповідаю Солі.

— Якщо ти хочеш мене присоромити, то сьогодні не вийде. В мене надто хороший настрій, який тобі не вдасться зіпсувати.

— Солю, все що я хочу — це зробити собі каву і знайти спокійне місце якомога далі від цього шуму, — втомлено видахаю. Мені набридла ця безглузда розмова. 

Дівчина підходить до однієї з шафок і дістає звідти каву. Ну, хоч щось хороше за вечір зі мною сталося. Я тягнуся до Солі за банкою і вже подумки уявляю, як п'ю міцну каву без цукру. Але дівчина не поспішає віддавати мені банку з кавою. Ховає її собі за спину.

— Що за дитячий садок? — дратуюся. — Солю, дай мені каву. — Продовжую тримати простягнуту до неї руку. 

— Дам, якщо зробиш те, що я тебе попрошу, — ставить мені умову дівчина. 

— Солю, дай мені банку з кавою, — повторюю.

— Не дам, — рішуче заперечує дівчина.

— Ти ж розумієш, що я можу її сам від тебе забрати, але не роблю цього, бо даю тобі шанс зробити все по-нормальному.

— Якщо ти до мене торкнешся, то я закричу.

— Ти серйозно? — дратуюся. 

— Хочеш перевірити? 

— Окей, що я маю зробити, щоб ти нарешті зникла звідси і я спокійно зробив собі каву?

Соля вагається декілька секунд, наче обдумує в голові своє бажання. 

— Поцілуй мене Марку і отримаєш свою каву, — озвучує дівчина умову. 

— Це жарт такий? — істерично сміюся.

— Не жарт. Це моя умова, — повторює Соля.

— Я не буду тебе цілувати, — відмовляюся. Сподіваюся, що зараз дівчина скаже, що то був розіграш і я не буду переживати цей театр-абсурду. 

— Чому? — спокійно запитує Соля, наче просить мене щось дуже звичне, наприклад, сфоткати її на телефон. 

— Бо ти п'яна і завтра пожалієш про це, — відповідаю не надто ввічливо.

— Завтра буде лише завтра, — наводить свої не надто логічні аргументи дівчина. 

— Солю, ти ж сама недавно казала, щоб я не торкався тебе і я не буду!

— Тоді залишишся без кави, — ніяк не вгамується дівчина. 

— Краще вже без кави, ніж цілуватися з тобою, — виходить різкіше, ніж я планував. Але це правда. 

Після моїх слів дівчина замовкає. В її очах миттєво з'являються сльози, а погляд робиться гостро-вбивчим. Я відчуваю, що зараз трапиться щось типово істерично-дівчаче, тому роблю крок назад. Відступ мене не рятує, бо Соля різко зриває кришку з банки із кавою і висипає її вміст прямо мені в обличчя. Такого зі мною ще не траплялося. 

Соля вилітає з кухні і лишає мене сам на сам з купою незрозумілих емоцій. Вони вирують всередині мене наче ураган, який щохвилини підвищує швидкість вітру і змінює напрям руху. 

Я обтрушую з себе каву і борюся з бажанням знайти дівчину, щоб перепросити і бажанням знайти Макса, щоб взяти ключі від його машини і заснути в ній до ранку. Другий варіант набагато логічніший, але я не зрозуміло чому обираю перший. Виходжу з кухні в пошуках Солі. Голос розуму кричить в моїй голові, що я роблю помилку, що всі дівчата однакові, а їхні істерики то лише один зі способів досягнення своїх цілей. Але ж Соля не всі дівчата і ти її винен, сам придумаю для себе аргумент, наче наперед відчуваю, що сьогодні я ще встигну наробити дурниць про які потім пошкодую.