Можливо, я тебе кохаю

Розділ 14

Соля

Не розділене кохання до Марка Дорошенка як рана, котра з часом затягнулася, але при необережному поводженні знову нагадала про себе неприємним поколюванням в серці. Зустріч з Марком наче перенесла мене в минуле, коли я сліпо обожнювала його і вірила, що колись настане той день і він нарешті зверне на мене увагу. Нічого з намріяного мною не сталося. Після закінчення школи Марк поїхав підкорювати Київ, а я лишилася сам на сам зі своїм розбитим серцем і цілковитим розчаруванням в коханні. Тож не поспішайте вірити в казку щасливого шкільного кохання, бо часом її кінець не приносить нічого доброго. І я тому реальний приклад.

9 років тому …

Я виходжу зі школи в порваних колготках і з розбитим коліном. Сьогодні вперше побилася з однокласницею, бо вона перед всім класом назвала мене неповороткою коровою. Вчителька швидко вгамувала нас, але вирішила, що цей випадок дуже небезпечний для здорової атмосфери у класі і одразу написала повідомлення нашим батькам. Це означає, що вдома мені доведеться пояснювати чому я перша почала бійку. Цікаво чи мама з татом приймуть аргумент, що я захищала свою честь і зробила б це ще раз, якби знадобилося. 

Щоб не попадатися зайвий раз нікому на очі, я звертаю в сторону стадіону, так швидше дійду додому. На стадіоні хлопці  грають у футбол. Я не дивлюся на поле, намагаюся триматися на безпечній відстані, щоб не схопити мʼячем в голову. Але моя карма сьогодні безжальна, бо як тільки я про це подумала, то мʼяч наче магнітом притягнуло до моєї голови. Від сильного удару я падаю на траву.

— Як ти? — схиляється наді мною незнайомець. У нього такі красиві сірі очі і довгі вії. От для чого хлопцям такі вії? — подумки вивчаю його. — Встати зможеш? — цікавиться. Я не поспішаю реагувати, бо мені приємно дивитись на нього. 

— Малявко, ти як? — чую ще один голос, який видається мені знайомим. Це приводить мене до тями і я повільно починаю рухатись.

— Ай ... — сідаю на траву і бачу перед собою свого сусіда. Значить таки не помилилася. 

— Болить? — цікавиться хлопець з красивими сірими очима. 

— Зможеш дійти додому? — Макс не дає мені відповісти, хоч мені так хочеться. 

— Ти знаєш її? —  питає в Макса незнайомець.

— Це моя сусідка тире проблема на одне місце, — усміхається Макс і подає мені руку. Я тримаюся за неї і повільно встаю. 

— Може її відвести в медпункт? — пропонує хлопець з красивими сірими очима. 

— В медпунк підемо? — питає в мене сусід. 

— Не треба, зі мною все добре, — відмовляюся, хоч голова трохи болить. 

— А колготи чому порвані і коліно розбите? — цікавиться Макс, а я одразу червонію та опускаю голову. Не хочу зізнаватися, що билася з однокласницею, бо вона мене обзивала. 

— Я ж кажу проблема на одне місце, — коментує моє мовчання Макс. — Пішли малявко, відведу тебе додому, бо ще вб’єшся по дорозі, — бере мій рюкзак і переводить погляд на хлопця. — Марку, не забудь про наші плани.

— Я ніколи нічого не забуваю, — відповідає хлопець і нагинається, щоб зав'язати шнурівку на кросівку. Я користуюся моментом, щоб знову порозглядати його. Не встигаю, бо він різко піднімається і наші погляди на секунду зустрічаються. Я одразу опускаю голову.

— Наступного разу будь уважніша, — замість прощання каже мені Марк, розвертається і не чекаючи моєї відповіді йде в іншу сторону.

Він навіть не поцікавився як мене звати. Подумки ображаюсь. Але якщо він дружить з Максом, то ми обовʼязково ще побачимося, одразу себе заспокою. Помʼята, але щаслива пруся додому за компанію зі своїм сусідом.

Батьки мене не сильно сварять за бійку, але намагаються переконати в тому, що не можна накидатися одразу з кулаками на всіх, хто ображає нас. Мама з татом наводять приклади з дорослого життя, а я неохоче слухаю. Крізь відчинене вікно чую голоси — один з них Макса, а інший Марка! Тішуся своєму відкриттю. Точно, вони ж говорили сьогодні про якісь плани. Щоб швидше закінчити виховну бесіду, я обіцяю батькам все, що вони від мене просять і вилітаю на подвір'я. Якби я була сміливішою, то напевне б одразу пішла до Макса і придумала б якусь безглузду причину, щоб побути в нього і більше дізнатися про Марка. Але я не наважуюся, тому обираю інший шлях —  знаходжу собі зручне місце з якого добре видно гараж мого сусіда і здалеку тихенько спостерігаю за хлопцями. Точніше за Марком.

Звичка спостерігати за Дорошенком розтягулася на роки. Інколи мені навіть здавалося, що я знаю Марка краще ніж саму себе. Це знання не давало мені абсолютно нічого, навпаки ще більше затягувало у маркозалежність. Сам Дорошенко за весь цей час не помічав мене, не говорив зі мною і навіть не здогадувався, що я стала його маленькою сталкеркою.

Можливо, якби я в дитинстві менше дивилася романтичних фільмів, то з першої нашої зустрічі б зрозуміла, що симпатизувати Марку Дорошенку, то найгірше з прийнятих мною рішень, бо саме це рішення поклало початок почуттю, яке мене мучить вже багато років. Часом проходить, часом знову накочує новою хвилею і я не знаю куди себе подіти. 

Відколи Марк приїхав в село, весь такий успішний та впевнений в собі я почуваюся повною невдахою. Нормальні стосунки – відсутні, в медичний – не вступила з першої спроби, як і раніше живу в селі – абсолютно не маю чим його вразити чи зачепити. Хочу, щоб він хоча б на хвилинку почувався так само розгублено як я почуваюся всі ці роки. Цікаво, чи здатне кохання, яке не відбулося породити ненависть, що вилікує від цього ж почуття?




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше