Розділ 14

— Здається в Макса надто довгий язик, — злиться Соля.

— Що є то є, — погоджуюсь з дівчиною. — То я тобі подобався? — повторюю питання. 

— Ти ж вже знаєш відповідь, то чому питаєш ще раз, — дратується Соля. — Вчасно помітила, що ти не мій тип. 

— А який твій тип? — продовжую розпитувати. Не тому, що мене засмутила її відповідь, а тому, що навпаки, зацікавила. Мені подобається прямолінійність Солі.

— Я не буду з тобою про це говорити. Ти мені не подружка. 

— Не подружка, але я можу стати твоїм другом, — щиро пропоную Солі і тягну до неї руку в знак примирення і дружби. 

— З якої то радості мені з тобою дружити? — Соля дивиться на мене з недовірою, мою руку ігнорує. — І з чого ти взяв, що я потребую такого друга як ти.

— Ми всі потребуємо когось. Хоча б інколи. Знаю з власного досвіду, — не відстаю від дівчини. Вона трохи колюча, але є в ній щось таке, що викликає в мене довіру.

— Якщо це все, що ти хотів мені сказати, то давай на вихід, — Соля рукою вказує на двері. 

— Вже зникаю, — допиваю компот і ставлю на стіл пусту склянку. — Знаю, що пізно для подяк, але все ж дякую тобі, що врятувала мене. І якщо тобі знадобиться моя допомога, ти знаєш де мене знайти, або кого запитати про мене. Я твій боржник, Солю. 

— Розслабся, Марку, ти мені нічого не винен. 

— Мені так не здається.

— Я переночувала в тебе, тож вважай, що борг ти вже віддав і живи собі спокійно далі, — відповідає Соля. — Ти здається збирався йти, —  ще раз вказує рукою на двері і цього разу я таки йду.

Приходжу додому в хорошому настрої. З порогу чую приємний запах яблук з корицею. А це означає, що бабуся пече свій фірмовий яблучний штрудель. Я не сильно люблю солодке, але встояти перед цим смаколиком — неможливо. Тож я знадвору йду одразу в кухню. 

— Ба, твій штрудель пахне на всю вулицю. Я поки його не скуштую, не зможу спокійно працювати, — заходжу на кухню і сідаю за стіл в очікуванні солоденького. 

— Маркусю, ти дуже вчасно зайшов. Штрудель майже допікся. Якраз спробуєш свіженького, — усміхається бабуся Стефа і вправно дістає з духовки яблучний штрудель, відрізає шматочок мені, шматочок собі і ставить на стіл. 

— Одним шматочком тут не обійдеться, — присуваю тарілку зі штрудлем ближче до себе і потроху відщипую. 

— Ба, а чим займаються батьки Солі? — вирішую розпитати бабусю про дівчину. Знаю, що це може спровокувати нове додумування про наші неіснуючі стосунки, але потреба дізнатися більше про дівчину бере верх і я здаюся. 

— Мама Соломійки померла чотири роки тому, а тато майже одразу виїхав за кордон і ще не приїздив додому з того часу, — бабуся Стефа дивиться на мене з таким виразом обличчя, наче наперед знала, що я розпитуватиму її про дівчину.

— А з ким вони тоді живуть? — дивуюся почутому. 

— Ти вже встиг познайомитися з Іринкою? —  підловлює мене бабуся.

— Ага, сьогодні, — зізнаюся. — Кмітлива і мила дівчинка.

— Ти сьогодні бачився із Соломійкою? — хитро усміхається моя ба.

— В нас є деякі незакінчені справи, — намагаюся викрутитися.

— То сам би запитав в дівчини про все, що тебе цікавить.

— У нас не настільки близькі стосунки, але я б хотів з нею подружитися, — кажу правду. 

— Я так і знала, що Соломійка тобі сподобалась, — тішиться бабуся. 

— Не так, як тобі того б хотілося, але сподобалась, — напів згоджуюсь. Щоб я не сказав, бабуся все одно сприйме по-своєму.

— Маркусю, ти з дитинства любиш все ускладнювати, але з часом ти до всього дійдеш сам, — дивиться на мене, наче я сліпе нерозумне кошеня, яке не бачить очевидного. 

— Ба, то з ким живуть Соля з Іринкою? — повторюю питання, не коментуючи її хибні висновки.

— Дівчатка живуть зі своєю бабусею. Дружно живуть, але сам розумієш, що бабуся то не мама, — співчутливо дивиться на мене ба. Вона добре знає, як це виховувати майже підлітка, який лишився без обидвох батьків. 

В бабусі не дуже складалися стосунки з моєю мамою, але після смерті обидвох батьків, вона стала моєю опорою, тією, хто завжди підтримає, вислухає, допоможе і прийме мою сторону, навіть якщо дідо злитиметься чи намагатиметься нав'язати свою думку. Без її підтримки і купленого першого квитка в Київ я б не став тим, ким я є зараз. Не став би собою, який мені подобається.

— Маму ніхто не замінить, але таку бабусю як ти також складно перевершити. Якщо в Солі та малявки хоча б наполовину така бабуся, то за них можна бути спокійним.

— Підлиза, — усміхається ба і кладе мені на тарілку нову порцію штрудля.

— Я не хитрию, а кажу все як є, — відщипую маленький шматочок і кладу в рот. Смакота. 

— Маркусю, — робить серйозний вираз обличчя ба, — Соля дуже хороша дівчинка і їй в житті непросто приходиться, тому не ображай її, — щиро просить, наче я зібрався зробити дівчині якусь підлість.

— Не ображу, — обіцяю бабусі Стефі і мої слова її заспокоюють. 

Все решта, що мене цікавить про Солю краще запитаю в Макса. Так буде набагато простіше і менш емоційно.

Включаюся в свою роботу після обіду. Сьогодні моя продуктивність заслуговує оскара. Я швидко розгрібаюся все, що зачекалося мене ще від учора. Надвечір за звичкою перевіряю електронку. Нових листів не має. Здається, що Богдан добре справляється без мене. Заходжу в робочий чат, щоб глянути чи нічого не пропустив. Усміхаюся, бо колеги накидали мені в повідомлення смайлів з жирним котом. Кажуть, що таким мене бачать після того, як я приїду з села в Київ. Їхній прогноз справді може збутися, якщо бабуся Стефа буде годувати мене своїми яблучними штрудлями.