Можливо, я тебе кохаю

Розділ 13

Соля виходить з автобуса останньою. На ній сарафан оливкового кольору довжиною до колін та сандалі на невеликій танкетці. Коротке темне волосся трохи скуйовджене, але виглядає природно та красиво. Соля не помічає нас, бо надто зосереджено намагається дати собі раду з двома здоровенними пакетами в руках. Не вдається, бо ручка одного з пакетів рветься, а книги з нього розсипаються  прямо на дорогу. 

— Трясця! — злиться дівчина, нагинається і складає книги в той порваний пакет. 

— Давай допоможу, — присідаю поруч і допомагаю збирати книги. 

Дівчина шоковано дивиться на мене, але від допомоги не відмовляється.

— Як добре, що ми з Марком прийшли тебе зустріти, — малявка нагинається, піднімає останню книжку і віддає сестрі. Соля бере книгу, але ніяк не реагує на слова сестри. — Марку ти ж допоможеш нам донести це все додому? — звертається до мене Іринка.

Яка ж вона молодець! Я б навіть не подумав, що з малявки мені буде стільки користі. 

— Звісно, що допоможу, — відповідаю, кинувши погляд на Солю. Дівчина не в захваті від такої перспективи. Але розуміє, що сама не впорається, тож вимушено погоджується. 

Пакет з обірваною ручкою я трохи розвантажую. Витягаю зверху найлегші книги і даю Іринці, вона з радістю згоджується допомогти. Звертаю увагу, що більшість книги в пакеті медичної тематики, а решта — старі підручники з англійської граматики, які вже давно не актуальні. Цікавий набір для читання. Хочеться сказати щось про те, що такі важкі книги в пакетах ніхто не носить, бо це ж очевидно, що ручки не витримають і порвуться, але стримуюся, бо розлючена Соля точно не оцінить мого коментаря. 

Ми з Солею цілу дорогу йдемо мовчки. Але Іринка своїм дзвінким голоском трохи рятує ситуацію і час від часу витягує то з мене, то з Солі скупі відповіді на свої оригінальні не завжди дитячі запитання. Я майже впевнений, що малявка зрозуміла, що не такі ми вже й друзі з її сестрою, але вона здається не ображена на мене, а навпаки намагається підтримати. 

— Дякую, що допоміг, — хоче позбутися мене дівчина як тільки ми доходимо до їхнього будинку, — Пакет можеш залишити на лавці. Далі ми впораємося без тебе.

Я не збираюся йти не поговоривши з нею.   

— Я занесу пакет, куди скажеш, бо він важкий, — пропоную, знаючи, що Соля при сестрі точно не скаже нічого зайвого. 

Як я й думав, Соля не протестує, коли я йду за нею.  

— Кінцева точка, —  не надто доброзичливо зиркає на мене дівчина. —  Розбирати пакети буду сама, тож твоя допомога не знадобиться.

Не маю, що відповісти цього разу.

— Марку, хочеш компотику? —  знову рятує ситуацію малявка. — Я сама збирала ягоди на нього, тому він дуже смачний. 

— Дуже хочу спробувати, — усміхаюся Іринці. В цей момент готовий їй купити цілий мішок з желейними ведмедиками. 

Малявка запрошує мене до кухні і просить Солю, щоб та дістала склянки з верхньої полиці. 

— Марку, тобі ж треба йти? — пробує позбутися мене Соля, але склянки таки дістає. 

— Я нікуди не поспішаю, — відповідаю не те, що їй би хотілося почути і Соля таки здається. Мовчки сідає на стілець навпроти мене. 

Іринка наливає компот у склянки. 

— Тримайте, — одну склянку дає мені, а іншу — сестрі. 

— Дуже смачно, — хвалю компот. 

— Я так і знала, що тобі сподобається, — тішиться Іринка і хитро зиркає то на мене то на Солю, котра сидить наче грозова хмара.  — Я піду гляну як там моє кошеня, — малявка лишає нас на одинці і вибігає на подвір'я. 

— Чого тобі треба? —  накидається на мене Соля, як тільки її сестра ховається за дверима. 

— В тебе класна сестра.

— Я й без тебе це знаю, розумнику, — огризається дівчина. — То чого ти приперся? — повторює питання. 

— Сім років тому ти мене врятувала, — стверджую, а не питаю. — Як ти здогадалася, що я в закинутій лісовій хатинці?

Дівчина протяжно зітхає, видно, що не хоче це обговорювати. А я навпаки — дуже хочу.

— Тобі Макс розповів?

— Так, Макс, — відповідаю Солі. Дивлюся на неї майже не кліпаючи. У неї красиве обличчя з гострими вилицями та виразними очима насиченого карого кольору, які стають ще темнішими, коли дівчина злиться. От як зараз.

— Не дивися на мене, наче на інопланетянку! — робить мені зауваження Соля.

— Чому ти мені не сказала, що врятувала мене? 

— Коли я тебе знайшла, то в тебе була така сильна алкогольна інтоксикація, що ти напевне й ім'я б своє не згадав. Тож було не до того, щоб розповідати хто я така. 

— А потім чому не сказала? — допитуюся в дівчини. Адже можна було б, наприклад, прийти в лікарню чи до мене додому. 

— Не сказала, бо не хотіла, — злиться Соля. Нервово кусає нижню губу і відвертає голову в сторону вікна. Вдає, що спостерігає за Іринкою та кошеням. Через деякий час заспокоюється і знову обертається до мене. Я сприймаю це як знак продовжити розмову.

— А врятувала мене чому? — питаю.

— Я планую стати лікарем, тож вважай, що я виконувала свій обов’язок, —  викручується Соля. —  Будуть ще запитання, чи мені можна займатися своїми справами? 

— Я тобі подобався в школі, це правда? — ставлю ще одне незручне питання і очікую почути відповідь. 

Дівчина зашарілася, ніби її зловили на гарячому. І я розумію, що щось вона таки відчувала до мене. Невже я справді міг комусь подобатись в школі?

— Здається в Макса надто довгий язик, — злиться Соля.

— Що є то є, — погоджуюсь з дівчиною. — То я тобі подобався? — повторюю питання. 

— Ти ж вже знаєш відповідь, то чому питаєш ще раз, — дратується Соля. — Вчасно помітила, що ти не мій тип. 

— А який твій тип? — продовжую розпитувати. Не тому, що мене засмутила її відповідь, а тому, що навпаки, зацікавила. Мені подобається прямолінійність Солі.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше