Можливо, я тебе кохаю

Розділ 12

Після нових подробиць мого порятунку мені не вдається заснути. Не можу змиритися з тим, що моя пам'ять не зафіксувала жодного спогаду, натяку чи хоча б маленької детальки пов'язаної із Солею. Вона ж як-не-як життя мені врятувала, а я навіть не подякував їй і не можу згадати як вона виглядала в школі.

Вранці проводжу мітинг команди з вимкнутим відео, щоб нікого не налякати своєю ще припухлою губою. Колеги жартують з цього приводу і скидають різні меми в наш робочий чатик. Я на автоматі ставлю всім вподобайки, не особливо вникаючи в сенс. Сьогодні чи не вперше в житті не можу дочекатися закінчення мітингу. Хочу зірватися і піти до Солі. Мені треба з нею поговорити. 

Швидко снідаю і вибігаю з дому. Я не знаю як виглядає будинок Солі, тому зупиняюся на початку Максової вулиці й пишу йому, щоб той пояснив куди мені далі йти. Якщо Соля сусідка Макса, то її будинок може бути або навпроти Максового, або ж з лівої чи правої сторони від нього. Це три варіанти. І мені б не хотілося всі з них перевіряти, а тим більше пояснювати його іншим сусідам чому я шукаю Солю. 

Стою як стовп посередині вулиці втупившись в екран смартфону. Моє повідомлення не прочитане, тож пробую зателефонувати Максу. Абонент поза зоною досяжності. Може мені повернутися додому, а потім ще раз спробувати? Роздумую. І одразу відкидаю цю версію. Вдома я все одно не зможу зосередитись на роботі, бо голова забита зовсім іншим, тож відступати нікуди. Оглядаюся навкруги і мій погляд чіпляє темний чубчик дівчинки, котра сидить на лавці і грається з кошеням. Як тільки я підходжу ближче дівча ніби відчуває мою присутність і піднімає голову. Впевнений, що вона знає де живе Соля.

— Кумедне кошеня, — пробую встановити контакт з малявкою.

— Я не розмовляю з незнайомцями, — вороже відповідає дівчинка і притискає до себе кошеня. 

— Вибач, забув представитися, — усміхаюся. — Я Марк, а тебе як звати?

— Той Марк, що онук баби Стефи, — з обличчя дівчини одразу зникає ворожість. Вона відпускає з рук своє кошеня і фокусується на мені. 

— Так, той самий Марк, — підтверджую. Вперше тішуся, що новини в селі так швидко розлітаються і вже всі в курсі, що онук баби Стефи приїхав, — А як тебе звати? — запитую у дівчинки ще раз. 

— Іринка, — відповідає малявка. — Я сестра Солі, — несподівано додає, наче відчуває, чому я тут. 

Оце так пощастило!

— Іринко, а Соля вдома? — запитую малявку.

— А ти її друг? — несподівано цікавиться.

— Друг. — відповідаю. Хоча впевнений, що Соля так не думає. 

— А чому ти раніше ніколи до нас не приходив, якщо ти її друг? — продовжує допитуватися дівчинка. Молодець, з логікою в неї все прекрасно.

— Я живу в Києві і не часто приїжджаю в село.

Іринка мовчить декілька секунд, наче обдумує чи моя відповідь достатньо хороша. 

— Солі не має вдома, — продовжує розмову. Встає з лавки, ловить кошеня на руки і підходить ближче до мене. — Якщо я скажу тобі де Соля, то що мені за це буде? 

Та в дівчинки справжній талант до переговорів. 

— А що ти хочеш за інформацію? — цікавлюся в малявки.

— Шоколадку з горіхами і пачку желейних ведмедиків, — впевнено заявляє дівчинка.

— Я не думав, що ми з тобою зустрінемося, тож прийшов з пустими руками. Але наступного разу принесу тобі і шоколадку і желейні ведмедики. Подвійною оплатою. Згодна? — намагаюся домовитися. 

— Ми можемо зараз зайти в магазин і ти мені купиш і шоколадку, і ведмедиків, — Іринка пропонує свій варіант. 

— В мене не має з собою гаманця, — відповідаю.

— В магазині можна розрахуватися за допомогою смартфону, — поглядом вказує на телефон в моїй руці. Я, якщо чесно, навіть не подумав про те, що в сільському магазині можливі ще якісь види розрахунку крім готівки.

— Нехай буде по-твоєму, — здаюся. — Показуй куди йти і я куплю тобі все про що домовилися.

Дівчинка відпускає кошеня і ми разом йдемо в магазин.

— То може скажеш, де твоя сестра? — запитую.

— Соля поїхала в Хоростків, — відповідає малявка. — Але вона скоро має повернутися, тому ми можемо спочатку зайти в магазин, а потім піти на зупинку і зустріти її. Соля дуже зрадіє, — тішиться дівчинка. А я от невпевнений, що її сестра буде сильно рада мене бачити, але коли я буду з Іринкою, то дівчина точно не буде сваритися зі мною. А це вже добре.

Ми сидимо з Іринкою на зупинці і чекаємо автобуса. Малявка смачно жує ведмедиків і розповідає мені про себе і своє кошеня. Як на восьмилітку, вона дуже розумна і кмітлива.

— Ти одружишся на Солі? — випалює несподівано Іринка. 

— Ні, не одружуся. 

Може варто було б придумати якусь іншу відповідь, але фантазія то не моя сильна сторона, тож кажу як є.

— Чому? — питає розчаровано.

— Тому, що ми із Солею друзі, а друзі дружать, а не одружуються одне з одним, — про друзів я звісно загнув, але вже дотримуюся своєї початкової версії. Та я й не проти подружитися із Солею. Тепер коли знаю правду, то відчуваю себе в боргу перед нею і хочу якось віддячити чи допомоги, або хоча б сказати «дякую». Але не впевнений, що вона йому буде дуже рада після стількох років ігнору. 

— А якщо я виросту, ти одружишся на мені? — продовжує свій допит Іринка. — Поки я мала ми будемо дружити, а потім припинемо … — знаходить вихід із ситуації.

Логіка Іринки мене веселить. 

— Боюся, що коли ти виростеш, то сама не захочеш виходити за мене заміж. Я буду буркотливим старим, а ти станеш красунею, за якою бігатимуть хлопці, —  наводжу свої аргументи Іринці і здається вона погоджується, бо одразу ж переключається на своє кошеня і продовжує нахвалювати його. От якби і в дорослих виходило так легко і невимушено перемикатися на різні теми і при цьому не відчувати дискомфорту.  




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше