Розділ 12

Після нових подробиць мого порятунку мені не вдається заснути. Не можу змиритися з тим, що моя пам'ять не зафіксувала жодного спогаду, натяку чи хоча б маленької детальки пов'язаної із Солею. Вона ж як-не-як життя мені врятувала, а я навіть не подякував їй і не можу згадати як вона виглядала. 

Вранці проводжу мітинг команди з вимкнутим відео, щоб нікого не налякати своєю ще припухлою губою. Колеги жартують з цього приводу і скидають різні меми в наш робочий чатик. Я на автоматі ставлю всім вподобайки, не особливо вникаючи в сенс. Сьогодні чи не вперше в житті не можу дочекатися закінчення мітингу. Хочу зірватися і піти до Солі. Мені треба з нею поговорити. Обов'язково. 

Швидко снідаю і вибігаю з дому. Я не знаю як виглядає будинок Солі, тож коли зупиняюся на початку Максової вулиці пишу йому, щоб той пояснив куди мені далі йти. Якщо Соля сусідка Макса, то її будинок може бути або навпроти Максового, або ж з лівої чи правої сторони від нього. Це три варіанти. І мені б не хотілося всі з них перевіряти, а тим більше пояснювати чому я шукаю Солю. 

Стою як стовп посередині вулиці втупившись в екран смартфону. Моє повідомлення не прочитане, тож пробую зателефонувати Максу. Абонент поза зоною досяжності. 

Може мені повернутися додому, а потім ще раз спробувати. Але сенс, якщо я все одно не зможу зосередитись на роботі, бо голова забита зовсім іншим. Відступати нікуди. Оглядаюся навкруги і мій погляд чіпляє темний чубчик дівчинки, котра сидить на лавці і грається з кошеням. Як тільки я підходжу ближче дівча ніби відчуває мою присутність і піднімає голову. Впевнений, що вона знає де живе Соля.

— Кумедне кошеня, — пробую встановити контакт з малявкою.

— Я не розмовляю з незнайомцями, — вороже відповідає дівчинка і притискає до себе кошеня. 

— Вибач, забув представитися, — усміхаюся. — Я Марк, а тебе як звати?

— Той Марк, що онук баби Стефи, — з обличчя дівчини одразу зникає ворожість. Вона відпускає з рук своє кошеня і повністю переключається на мене.

— Так, той самий Марк, — підтверджую. Вперше тішуся, що новини в селі так швидко розлітаються і вже всі в курсі, що онук баби Стефи приїхав, — А як тебе звати? — запитую ще раз. 

— Іринка, — відповідає дівчинка. — Я сестра Солі.

Оце так пощастило. Подумки тішуся. 

— Іринко, а Соля вдома? — запитую малявку.

— А ти її друг? — несподівано цікавиться.

— Друг. — відповідаю. Хоча впевнений, що Соля так не думає. 

— А чому ти раніше ніколи до нас не приходив, якщо ти її друг? — продовжує допитуватися дівчинка. Молодець, з логікою в неї все прекрасно.

— Я живу в Києві і не часто приїжджаю в село.

Іринка мовчить декілька секунд, наче обдумує чи моя відповідь достатньо хороша. 

— Солі не має вдома, — продовжує розмову. Встає з лавки, ловить кошеня на руки і підходить ближче до мене. — Якщо я скажу тобі де Соля, то що мені за це буде? 

Та в дівчинки справжній талант до переговорів. 

— А що ти хочеш за інформацію? — цікавлюся в малявки.

— Шоколадку з горіхами і пачку желейних ведмедиків, — впевнено заявляє дівчинка.

— Я не думав, що ми з тобою зустрінемося, тож прийшов з пустими руками. Але наступного разу принесу тобі і шоколадку і желейні ведмедики. Подвійною оплатою. Згодна? — намагаюся домовитися. 

— Ми можемо зараз зайти в магазин і ти мені купиш і шоколадку, і ведмедиків, — Іринка пропонує свій варіант. 

— В мене не має з собою гаманця, — відповідаю.

— В магазині можна розрахуватися за допомогою смартфону, — поглядом вказує на телефон в моїй руці. Я якщо чесно навіть не подумав про те, що в сільському магазині можливі ще якісь види розрахунку крім готівки.

— Нехай буде по-твоєму, — здаюся. — Показуй куди йти і я куплю тобі все про що домовилися.

Дівчинка відпускає кошеня і ми разом йдемо в магазин.

— То може скажеш, де твоя сестра? — запитую.

— Соля поїхала в Хоростків, — відповідає малявка. — Але вона скоро має повернутися, тому ми можемо спочатку зайти в магазин, а потім піти на зупинку і зустріти її. Соля дуже зрадіє, — тішиться дівчинка. А я от невпевнений, що її сестра буде сильно рада мене бачити, але коли я буду з Іринкою, то дівчина точно не буде сваритися зі мною. А це вже добре.

Ми сидимо з Іринкою на зупинці і чекаємо автобуса. Малявка смачно жує ведмедиків і розповідає мені про себе і своє кошеня. Як на восьмилітку, вона дуже розумна і кмітлива.

— Ти одружишся на Солі? — випалює несподівано Іринка. 

— Ні, не одружуся. 

Може варто було б придумати якусь іншу відповідь, але фантазія то не моя сильна сторона, тож кажу як є.

— Чому? — питає розчаровано.

— Тому, що ми із Солею друзі, а друзі дружать, а не одружуються одне з одним, — про друзів я звісно загнув, але вже дотримуюся своєї початкової версії. Та я й не проти подружитися із Солею. Тепер коли знаю правду, то відчуваю себе в боргу перед нею і хочу якось віддячити чи допомоги, або хоча б сказати «дякую». Але не впевнений, що вона йому буде дуже рада після стількох років ігнору. 

— А якщо я виросту, ти одружишся на мені? — продовжує свій допит Іринка. — Поки я мала ми будемо дружити, а потім припинемо … — знаходить вихід із ситуації.

Логіка Іринки мене веселить. 

— Боюся, що коли ти виростеш, то сама не захочеш виходити за мене заміж. Я буду буркотливим старим, а ти станеш красунею, за якою бігатимуть хлопці, —  наводжу свої аргументи Іринці і здається вона погоджується, бо одразу ж переключається на своє кошеня і продовжує нахвалювати його. От якби і в дорослих виходило так легко і невимушено перемикатися на різні теми і при цьому не відчувати дискомфорту.