Розділ 11

7 років тому …

В п'ятницю Оленка не з'являється до школи і не відповідає на мої повідомлення та дзвінки. Я хвилююся за неї і уявлення не маю як себе поводити в такій ситуації. На великій перерві не витримую і таки підходжу до однокласниць, щоб запитати чи не знають вони, що ж трапилося в Оленки. Ті, як я й думав, зустрічають моє питання підколами та насмішками і коли я вже вирішую просто піти, бо сил не має слухати їхню маячню, то з'являється Макс і рятує ситуацію. Дівчата на нього завжди реагують по-особливому і той це постійно використовує. А я й не проти, бо цього разу і я отримав, що хотів. Одна з однокласниць проговорилася, що з Оленкою все добре, а в школу вона не прийшла, бо готується до вечірніх танців. Надто незрозуміла і непереконлива для мене відмазка. Але я не експерт з дівчачої логіки, тож сприймаю це як факт і чекаю вечора. 

— В тебе все добре? — витягує мене Макс з моїх роздумувань. Першим робить крок до нашого примирення.

— Все залежить від того як пройдуть шкільні танці. 

— Оце заявочка! — регоче друг. — Невже наш Маркусик виріс і вирішив нарешті вибратися на танці. Похвально!

— Ну годі тобі  ...

— Та розслабся ти, — штовхає мене ліктем в бік, — Дай порадіти, що ти нарешті відірвешся від свого ноута і поживеш нормальним життям десятикласника. Таке не кожного дня трапляється. 

Після школи намагаюся ще декілька разів подзвонити Оленці, але в дівчини вимкнений телефон. Пишу Максу, бо не має досвіду в цих всіх штуках і не знаю як мені реагувати на подібний ігнор. Макс миттєво читає моє повідомлення.

«Ввечері з усім розберешся» — небагатослівно відписує. 

Не надто обнадійливо. Але все ж краще, ніж би він знову сказав, що Олена мені не підходить чи що я забиваю собі голову непотрібними дурницями. 

Ми з Максом приходимо на танці одні з перших, бо крім усіх інших талантів друг ще й шкільний ді-джей і хоче наперед перевірити плейлист, роботу колонок та світлові ефекти. Він любить публіку, музику, дуркувати і смішити людей, тож ця роль йому ідеально підходить. А я зовсім не проти бути в ролі його закулісної техпідтримки трохи подалі від центру уваги.

Я нервую, не можу всидіти на одному місці, ходжу туди-сюди і час від часу уважно вивчаю присутніх в залі. Олени серед них точно не має. Виходжу на вулицю, щоб трішки провітритись і зібрати себе докупи і бачу ту, котру так сильно чекаю.

Оленка стоїть на шкільних сходах в обіймах незнайомця. Дівчина дзвінко усміхається і дозволяє йому лапати себе. Обертається і помічає мене, але ніяк не реагує на мою присутність, продовжує говорити зі своїм, навіть не знаю як його назвати ...

Я почуваюсь емоційно знищеним. Майже так само гидко як в день, коли померли мої батьки. Хочеться кричати і трощити все навкруги, щоб відчути звук від чогось розбитого та зламаного. Може звуки ззовні здатні заглушити біль, який проростає в мені з середини зі швидкістю геометричної прогресії, щосекундно накопичується, рветься вибуховою емоційною хвилею наверх. 

Який же я ідіот! Подумки лаю себе. 

Коли заходжу всередину, то всі з мене ржуть і тицяють пальцем в мою сторону. Я в центрі уваги. І в моїй голові змішуються різні голоси. Я не розрізняю їх, але розумію зміст. Мене обзивають невдахою і кажуть, що я закохався в Оленку навіть швидше ніж планувалося. Отже, це таки не випадковість. Типовий шкільний розіграш на який я повівся. Ідіот, знову подумки себе обзиваю. В натовпі намагаюся знайти Макса, щоб мати хоч якусь підтримку. Але його не має тут. Друг напевне склеїв собі якусь дівчину і усамітнився з нею. 

Мені треба заглушити чимось біль, котрий трансформується в якусь вищу колючу форму. Помічаю однокласника, котрий, щоб не спалитися, цмулить алкоголь з пачки із під соку. Я підходжу і різко вихоплюю у нього з рук те пійло. Вливаю майже одразу все у себе. Всередині горить, але я прошу ще, бо цього недостатньо, щоб забутися. Той рже з мене як і всі інші, ляпає щось образливе, але таки дістає мені ще одну "пачку соку". Я п’ю і кривлюся. Ця гидота ще гірша ніж попередня. Та байдуже, головне, щоб допомогла забутися і хоч трохи заглушити біль.

Я не пам’ятаю скільки я після того випив, але здатність відчувати ще збереглася, бо коли мені запаморочилося в голові, а до горла почала підступати нудота, то я ще зміг самостійно вийти на вулицю. Надворі дощило. Постоявши трохи під дощем мені полегшало. Я набрав Макса, але той не відповів на дзвінок. Точно з дівчиною. Не буду йому заважати.

Додому в такому стані я не піду, тож єдиний вихід піти в закинутий лісовий будиночок і там переночувати. Бабусі і діду скажу, що лишився у друга. Впевнений, що Макс підстрахує і не видасть мене. 

До лісового будиночка я доходжу без проблем, бо дорогу до нього знаю напам’ять. Часто сюди приходжу, щоб сховатися від світу і подумати наодинці. Відкриваю навпомацки двері і заходжу всередину. Знаходжу стару пошарпану канапу і плюхаюсь на неї. Голова шалено крутиться, а ще здається в мене жар. Погано, дуже погано. Запаморочення не проходить, а жар стає сильнішим. Страшенно хочеться пити, але встати я вже не можу. Перед очима все пливе. Тіло ламає, скручує шлунок. Я провалююся в темноту …