Розділ 10

Всі хто обирає в житті тактику не закохуватись, хоча б раз закохувались, але як результат лишились з розбитим серцем або з іншими не менш приємними наслідками. І я також не виняток. Крім розбитого серця та позору перед всіма однокласниками я ще й ледь не помер і заробив собі пожиттєву відразу до алкоголю.

Історія моєї нещасливої закоханості зараз мені видається настільки примітивною, що я навіть злюся на себе. Але в підлітковому віці ми часто сприймаємо бажане за явне, особливого, якщо справа стосується почуттів і я також попався у цю пастку. В десятому класі не здатен був зрозуміти, що з мене відкрито кепкують і що найбажаніша дівчина школи ніколи б не звернула просто так увагу на такого як я. Розіграш справді вдався, бо його зробили майстерно та жорстоко. Все в кращих традиціях драматичного підліткового життя.

7 років тому ...

В кінці десятого класу Макс схоплює запалення легень і деякий час я сиджу за партою сам. Одного дня до мене несподівано підсідає Оленка, об'єкт обожнювання та фантазій більшості хлопців. Однокласниця просить допомогти їй із домашкою з геометрії і я допомагаю. Щодня комусь щось від мене треба, тож не сприймаю цю ситуацію якось по-особливому. Наступного ранку Оленка бере свої речі і пересідає до мене. Я спочатку ніяк не реагую, бо думаю, що вона помилилась партою або ще щось наплутала, але дзвенить дзвінок, до класу заходить вчителька, а Оленка продовжує сидіти поруч. Чому? Не один я не розумію її вчинку, бо класом одразу котиться хвиля здивованих ахів та охів. Я не дивлюся в бік Оленки, намагаюся максимально сконцентруватися на електростатичних явищах та їхній природі, але не виходить, бо дівчина постійно зиркає на мене. Я відчуваю її погляд на собі і мені від нього стає незручно. Мене завжди сильно хвилює те, чого я не можу пояснити, а це якраз той випадок.

— Марку, мені пересісти? — пошепки цікавиться Оленка.

— Як хочеш, — відповідаю не підводячи погляду. Це вперше ми з нею розмовляємо не про домашку. 

— Я тобі не подобаюсь? — допитується дівчина не звертаючи уваги, що ми на уроці. 

— Хіба ти можеш комусь не подобатись! — наважуюсь подивитись їй в очі, хоч і почуваюся максимально невпевнено. Оленка усміхається і я на деякий час зависаю на її усмішці. Вона ідеальна.

— Марку, я часом вам не заважаю, — робить зауваження вчителька. 

— Вибачте, — згадую, що ми на уроці і вперше вдаю, що уважно слухаю. Серце стукає так голосно, наче ось-ось збирається вистрибнути і втекти з грудей. Напевне, тікатиме одразу в руки Оленки. 

Наступного дня дівчина знову сідає до мене. Розповідає про якусь мелодраму, яка довела її до сліз. Після пережитих емоцій вона не змогла осилити домашку з хімії. Я без вагань підсовую їй свій зошит і даю списати. Попри жарти і насмішки однокласників Оленка сидить зі мною вже тиждень. Ми навіть обідаємо в столовці разом і наше спілкування виходить за межі шкільних тем. Оленка наче повільно розворушує в мені ті емоції, які після смерті батьків впали у сплячку. З нею я вперше після відчуваю себе не напівживим, а живим. Мені хочеться радіти та усміхатися без причини. Я закохався, тут і без пояснень все зрозуміло.

На вихідні я провідую Макса і захопливо розповідаю йому про Оленку. Його вираз обличчя мені не подобається, бо він завжди так кривиться, якщо з чимось не згоден. 

—  Максе, якщо ти хочеш мені щось сказати, то кажи, — не витримую його насупленого погляду. 

—  Олена тобі не підходить. І краще не кажи їй про свої почуття, —  випалює друг. 

—  Вона не підходить мені, бо підходить тобі? — ображаюся, бо замість підтримки, я наче ляпаса отримав від друга,  —  Чи так складно повірити в те, що така як Олена обрала мене, а не тебе чи іншого ідіота. — психую і збираюся на вихід.

— Дякую, що так думаєш про мене, друже. Мені твоя Оленка і даром не треба. Дівчат інших вистачає, — ображається Макс і кидає в мене подушкою на прощання.

—  Не заздри, тобі не пасує, — піднімаю подушку і кидаю в Макса.

— Ти хоч і розумний, але придурок, — роздратовано кричить мені в спину друг. Я не обертаюсь, лише гримаю сильно дверима у відповідь. Ось і поговорили називається. 

В школі Макс сідає за останню парту і вдає, що не помічає мене. Я також ігнорую його, бо винним себе не вважаю, а значить миритися не буду. Хоча часом дуже хочеться. Він мій єдиний справжній друг і це вперше ми з ним ось так сваримося і не розмовляємо.

В п'ятницю в школі організовують танці. Я зазвичай їх пропускаю, бо мені набагато комфортніше в тиші, з ноутом чи книжкою, але цього разу хочеться піти, бо там буде Оленка. Не здивуюся, якщо скоро почну програмувати рожевими сердечками, бо всі думки зараз лише про цю дівчиною. Тепер розумію Макса, який каже, що кохання, то вірус, яким приємно бути зараженим, але за умови, якщо воно взаємне. Ну може й Оленка не закохана в мене так сильно як я в неї, але я їй точно подобаюсь. Вона ж сама мене обрала. Адже так? Вибудовую логічний ланцюжок відповідей, які б мені сподобалися і цим заспокоюю себе. В кожній ситуації є виняток з правил, тож часом і королева школи може звернути увагу на звичайного сірого розумника. Адже може?