Розділ 9

Макс безцеремонно падає на ліжко і мовчки чекає коли я обернуся і зверну на нього увагу. От для нього реально не існує слова "ні" та поняття "особистих кордонів". Наступного разу треба буде надвечір зачинити двері й вікна в моїй кімнаті, можливо тоді Макс перестане до мене приходити як до себе додому. Я звик працювати в тиші, нормально спати і не стресувати через дурниці. А зараз в мене все навпаки. 

— Та годі тобі вдавати мовчуна, — не витримує Макс. — Я ж нічого такого не зробив.

— Заціни! — обертаюся до нього і показую свою губу. 

— Ну, трохи дісталося, — вовтузиться Макс і змінює позу, щоб краще мене бачити. — Не хвилюйся хлопці тебе більше не чіпатимуть. То вийшло непорозуміння, — спокійно відповідає, наче мені від того полегшає. 

— Максе, я приїхав в село, щоб без пригод перебути місяць і повернутися в Київ, але через тебе в перший же вечір отримую по губі і приймаю на ніч дівчину, яку вже вранці бабуся готова на мені одружити. Просипаю мітинг з командою, а упродовж дня не можу нічого зробити, — ділюся наболілим з Максом, але той вихоплює лише ту частинку, яка йому цікава.

— Солька в тебе ночувала? — дивується друг.

— Ночувала, — підходжу до свого робочого столу закриваю свій планер і вмикаю в зарядку ноут, — Ти ж пообіцяв її забрати і не забрав.

— Я б забрав, але пізніше, — знову змінює позу Макс. — Зустрів знайомих і затримався ще натрохи.

— Ага, натрохи! — не надто вірю другу, бо це не вперше він змінює плани в останню хвилину.— Почалася злива, що я мав її лишити мокнути на вулиці чи відпустити в інший кінець села саму. Максе, ти нормально так підставив і мене, і її. 

— Та годі тобі, Соля класна дівчина. Мав би радіти, що згодилася заснути в твоєму ліжку, — шкіриться.

— Я спав на кріслі і мене ще й досі болить спина, тож не бачу причин для радості. Але бажання тебе прибити є, — гаркаю на друга. — Прошу, не будь як моя бабця і не зводь мене ні з ким. Домовились?

— Марку, а ти знав, що подобався Сольці у школі, — випалює Макс.

— Слухай, це навіть на жарт не тягне, — не сприймаю слова друга серйозно, бо не пам'ятаю цієї дівчини зі школи. 

— Це не жарт, ти справді подобався Солі. 

— І як я міг її подобатись якщо ми навіть не спілкувалася? — запитую, хоч налаштований максимально скептично. 

— Не завжди виходить спілкуватися з тим, хто тобі подобається. Особливо в школі і особливо, коли той, хто тобі подобається розумник Марк Дорошенко, — корчить смішну гримасу Макс і тягнеться до свого смартфону. Усміхається в екран, відписує щось і знову перемикається на мене. — Сам подумай, Солька знайшла тебе тоді, коли ніхто не міг знайти. Може то не випадковість? — не уточнює обставини, але я й так розумію про що він, — Ну, я веду до того, що ми не готові втрачати тих, хто нам дорогий. 

Макс ще щось говорить, але я концентруюся лише на одній фразі. 

— Як це знайшла? — перепитую, бо в моїй голові відклалася інша версія подій з минулого.

— О, то твоя геніальна пам’ять інколи таки дає збій, — знущається з мене друг.

— Це не збій, а відсутність потрібної інформації, — відповідаю і чекаю на пояснення. 

— Марку, ти справді не пам’ятаєш? — серйознішає Макс.

Я напружуюсь, бо нерозумію, який спогад я мав би зараз озвучити. 

— Не пам’ятаю чого?

— В той день, коли з тобою те сталося … — друг вагається. 

— Коли я ледь не помер, — називаю речі своїми іменами.

— Ми тоді тебе довго шукали, але безрезультатно, — розповідає Макс. — Соля якось здогадалася, що ти поперся в закинутий лісовий будиночок і пішла вночі туди. Знайшла тебе. Викликала швидку і подзвонила мені, а я вже попередив інших.

— Вона врятувала мене? — дивуюся, бо вперше чую про це. У моїй голові відклалися з того дня лише фрагменти. Наприклад, я добре пам'ятаю, що зі мною була бабуся, а потім багато білих халатів, плач темінь, а за нею світло. Я наче прокинувся новим Марком і з новим життям. Пообіцяв собі більше ніколи не вживати алкоголь, не закохуватись і не довіряти дівчатам. І це одне з найкращих прийнятих мною рішень про яке я ще жодного разу не пошкодував. 

— Марку, давай минуле лишимо в минулому, нащо воно зараз тобі? — Макс намагається змінити тему, але пізно, бо я вже втягнувся і хочу деталей.

— Ні, так не піде! — заперечую. Мене сильно чіпляє той факт, що Соля мене врятувала, а я її зовсім не пам'ятаю. Ні її, ні моменту, коли вона мене знайшла в тій закинутій хаті, бо я завжди думав, що це Макс.

— Чому ти думаєш, що я їй подобався? — питаю, бо не можу собі уявити, щоб я у форматі шкільної версії себе міг комусь сподобатись по-справжньому. 

— Соля моя сусідка ...

— Ти це вже казав.

— Марку, не перебивай мене.

— Максе, ти можеш нормально відповідати.

— Пам'ятаєш як ти в школі щороку отримував валентинки? — несподівано цікавиться друг.

— Ага, отримував і щороку з мене весь клас ржав, що я їх сам собі пишу, — витягую з пам'яті не надто приємний спогад. — До чого тут це, Максе?

— Ти хоч раз розгортав ті листівки і читав, що там написано? 

— Не читав, а навіщо? Ти ж прекрасно знаєш, що це писав хтось із наших однокласників, щоб мене подіставати. 

— Не вгадав, — уважно дивиться на мене Макс. — Інші версії ще будуть? 

— Тільки не кажи, що то була Соля? 

— Ага, вона … —  киває Макс.

Я не можу оговтатися від почутого. Це наче дізнатися, що паралельно був ще один світ де хтось проживає твоє життя за іншим сценарієм. 

— Чому ти мені раніше не сказав?

— Про що саме? — перепитує Макс.

— Та про все … — не приховую розгубленості. 

— Я думав, що ти й сам знаєш хто тебе знайшов в тій закинутій хаті, — виправдовується Макс, — а про валентинки я дізнався вже після нашого випускного. Зайшов якось до Сольки в кімнату і побачив стосик сердечок на столі. Відкрив одну листівку, а вона адресована тобі. Ось такий сюрприз. Соля сильно злилася на мене через той випадок і взяла з мене обіцянку, що я нічого тобі не розповім.