Розділ 8

Прокидаюся з болем в шиї, спині та губі. Кліпаю декілька разів, бо не одразу розумію де я. Почуваюся наче мене випрали у пралці і повісили сушити на всю ніч. Повільно встаю з крісла і переводжу погляд на ліжко. Дівчини там вже не має. Ліжко заправлене, а плед яким я її вкривав акуратно складений. Зверху на ньому помічаю клаптик паперу. Розгортаю і читаю: “Не забуть промити губу перекисом водню, а краще хлоргексидином”.

Можна подумати я б без неї не здогадався, що маю робити. Роздратовано зминаю записку і викидаю у відерце для сміття. Дивлюся котра година і хапаюся за голову — 10:09. Чому так пізно? Я вперше без попередження пропустив ранковий мітинг з командою у зумі. Сподіваюся, що Богдан мене підстрахував і якось пояснив мою відсутність. Довго не думаючи одразу телефоную другу.

— Привіт! — за звичкою вмикаю відеозв’язок. — Як все пройшло без мене?

— Марку, це точно ти? — здивування переростає в сміх, — Хто це тебе так розмалював? Хочу знати всі деталі, — продовжує шкіритися друг. 

А я згадую про свою розпухлу губу. Ще не встиг подивитися вранці на себе в дзеркало, але судячи з реакції Богдана, вигляд в мене жахливий. Може й добре, що моя команда не бачила мене в такому стані. Вони ж звикли до зовсім іншого Марка. Та й мені інша версія себе подобається набагато більше.

— Як все пройшло? — повторюю питання.

— Та добре все пройшло. Зібралися, обговорили робочі плани, я познайомив Уляну з командою. Ну, це та дівчина, яку ми прийняли на роботу за день до твого від'їзду, - нагадує Богдан.

—  Богдане, я поїхав позавчора, тож я пам’ятаю хто така Уляна. 

— Та не злись ти так, я на автоматі нагадав. 

— Вибач, — пригальмовую з емоціями. Богдан не винен, що в мене кепський настрій і що я не виспався і що вчора послухав Макса і пішов з ним в клуб, і що мені якийсь мудило дав по пиці. При згадці закипаю. Мої правила контролю емоцій зовсім не працюють в селі. Треба з цим щось робити, бо мені ж місяць ще тут варитись. 

— Виглядаєш наче троль, — ніяк не вгамується Богдан. — То хто тебе так?

— Це довга історія, — відмахуюся від пояснень. — Скажи нашим, що я на зв'язку і якщо виникнуть питання або треба буде допомога, нехай пишуть на пошту або в робочий чатик. 

— Я сказав, що ти захворів, і декілька днів будеш відсутнім на ранкових мітингах і судячи з того як ти зараз виглядаєш — це було правильне рішення.  

— Дякую, що прикрив мене сьогодні.

—Та без проблем, — відповідає друг. — Ти краще не попадай більше під роздачу, бо нам в Києві потрібен здоровий Марк і з робочою головою. 

У двері неголосно стукають.

— Маркусю! — чую голос бабусі.

— Маркусю? — Богдан перекривлює і запитально дивиться на мене. 

— Це моя бабуся, — пояснюю другу. — Мені пора, я вимикаюсь. Якщо щось термінове пиши.

Відчиняю двері. Бабуся, коли бачить мене, хапається за голову. Невже справді так жахливо? 

— Ба, зі мною все добре, постраждала лише губа, — заспокоюю її. Не хочу, щоб вона переживала. 

— Соломійка сказала мені, що ти за неї заступився вчора і трохи отримав від хлопців, але ж я не думала, що це “трохи” виглядає ось так, — бідкається бабуся.

Я вхоплююся за той фрагмент про Соломійку, бо судячи з інформації моєї ба, дівчина нарозказувала їй якусь свою історію вчорашніх подій. Підстрахувала мене, але я не просив її про це. Сам би розібрався. 

— Всі живі і майже цілі, тож нічого страшного не трапилося, — спокійно продовжую розмову. 

— Бідний мій хлопчик, — не перестає жаліти мене бабуся.

— Ба, а Соля давно пішла? — питаю, щоб перемикнутися на іншу хвилю. 

Бабуся одразу змінюється в обличчі. Дивиться на мене, наче очікує, що я зараз розкрию їй якусь велику таємницю Всесвіту.

— Марку, Соломійка дуже хороша дівчинка, — випалює бабуся і я тепер розумію її вираз обличчя. 

— Ба, це не те про що ти подумала, — пояснюю чи скоріше виправдовуюся. Та байдуже, головне, щоб вона все правильно зрозуміла. — Вчора ввечері почалася злива і тому вона залишилася переночувати в нас. На цьому кінець історії.

 — Марку, можеш не ховатися від нас з дідом. Ви молоді і то ваша справа, — робить неправильні висновки бабуся. — Соломійка встала ще 8 не було. Сказала, що ти втомлений, тому вона не хоче тебе будити, — відповідає на моє попереднє запитання бабуся. Усміхається. З її виразу обличчя розумію, що вона в себе в голові вже подумки нас одружує. 

— Ба, Соля не моя дівчина і я за місяць поїду звідси, — пробую по-іншому пояснити.

— Так і Соломійка не буде сидіти в селі, — наводить свої аргументи бабуся. — Вона в медичний збирається вступати чи може вже вступила, — задумується, наче хоче щось згадати важливе про дівчину. Мені на сьогодні достатньо розмов про ідеальну Соломійку, тому я питаю в бабусі що на сніданок і це діє безвідмовно.

Йдемо з бабусею на кухню і вдвох снідаємо сирниками з домашньою сметаною. Точніше я снідаю, а бабуся сидить біля мене і тішиться, що я ще й добавку попросив. Вони з дідом Михайлом — ранні пташки, тому вже давно поснідали. Та я й сам жайворонок, але вчорашній вечір добряче дав збій в моїй системі.

Після сніданку одразу беруся за роботу. На спроби Макса зв'язатися зі мною не реагую, бо ще й досі на нього злюся. Засиджуюся за ноутом до пізньої ночі. Рівень моєї продуктивності сьогодні майже на нулі. Я злюся і ніяк не можу сконцентруватися навіть на найпростіших завданнях. Вимикаю ноут і плюхаюся на ліжко. Мій ніс вловлює знайомий квітковий аромат Солі, який залишився на подушці від учора. Він мене зовсім не відштовхує і від того я злюся на себе ще більше. Піднімаюся з ліжка і відчиняю вікно, щоб подихати свіжим повітрям.

Двері моєї кімнати голосно гримають. Заходять без стуку. Можу навіть не обертатись, бо й так знаю хто це.