Розділ 7

У Солі дзвонить смартфон і вона приймає виклик. По голосу чую, що це Макс. Об'явився друг. Злюся. Йду не збавляючи темп, але й дівчина не здається — йде майже нога в ногу зі мною. 

— Так, він зі мною, — відповідає Соля Максу. — Він питає, чому ти не реагуєш на його дзвінки? —  звертається до мене. 

— Передай йому, що я не в настрої з ним говорити, — роздратовано буркаю. Соля несхвально хитає головою і знову перемикається на розмову телефоном.

— Він не хоче з тобою говорити. Що я можу зробити? — Соля голосно переказує мої слова Максу. — Так, ми вже майже дійшли до Дорошенків. Якщо ти відвіз Христину додому, і сам збираєшся їхати додому, то можеш мене по дорозі забрати.

А коли я намагався її провести додому, то вона психувала. От чим я їй так не вгодив? 

— Забереш? Супер! Зачекаю тебе біля Дорошенків, — відповідає Соля і ховає в сумочку смартфон.

Я не розпитую в дівчини нічого, бо і так вловив суть. Далі йдемо мовчки. 

— Дякую, що провела додому, хоч я й не просив тебе, — не надто привітно прощаюся. Хочу якнайшвидше позбутися цієї дівчини. — В гості тебе не кликатиму. Я спати, і тобі рекомендую поспати, бажано вдома, — відчиняю хвіртку. 

— Міг би й зачекати поки Макс приїде і забере мене, — розчаровано кидає мені в спину дівчина. Наче я їй щось винен. 

— Міг би, але не маю бажання, — гримаю хвірткою перед її носом і йду до себе. Нарешті вдома.

Витягую аптечку, включаю настільну лампу з приглушеним світлом і обраблюю антисептиком губу перед дзеркалом. На нещастя вікно моєї кімнати виходить на дорогу, тож я неконтрольовано поглядаю туди і прислухаюся чи нічого не гуде. Не витримую. Підходжу до вікна і тихенько відчиняю його. По вогнику від смартфона бачу, що Соля, ще й досі сидить на лавці. Пройшло вже більше 15 хвилин. За цей час Макс мав би вже приїхати і забрати її, бо ми ж не в мегаполісі з шаленим трафіком на дорозі, а в глухому селі, де щоб приїхати з точки А в точку Б достатньо 10-15 хвилин. Де в дідька його носить? Ще більше злюся на друга. 

— Максе, де ти? — так само як і я злиться дівчина. Я не зачиняю вікно. Слухаю їхню розмову. Не дуже чую, що каже друг, але з емоцій Солі і так все розумію. — Ні, я не буду тебе чекати ще 20 хвилин. Не треба було обіцяти, якщо не планував їхати додому. Придурок! — випалює наостанок дівчина. Встає з лавки і обертається на моє вікно в якому горить лампа. Я одразу відходжу від відчиненого вікна, щоб залишитись непоміченим.

— І ще один придурок, — голосно промовляє Соля. Я так тупо спалився, що почуваюся і справді придурком. 

Зривається сильніший вітер, в кімнату задуває прохолодою і грубими краплями дощу. Я не ховаючись від дівчини зачиняю вікно. Байдуже, що вона собі там подумає. Ловлю ще раз поглядом Солю і звертаю увагу, що дівчина одягнена в короткий топ і шорти. Не відповідний одяг для такої погоди. Макс казав, що вона його сусідка, а значить їй йти в інший кінець села. Це далеко. Поки Соля дійде додому, то змокне і можливо захворіє. І я в тому, хоч і не по своїй вині, але буду винен. Взуваю кроси, подумки лаюся і вибігаю на вулицю за дівчиною. Почуття провини, то страшна сила.

— Зачекай, — легко ловлю її за руку, а коли вона зупиняється, то одразу відпускаю. Дивне відчуття. Коли було тепло, то її руки були холодні, а коли почався дощ, то долоні одразу потепліли. Вперше таке помічаю. 

— Чого тобі? — роздратовано питає дівчина. Від холоду обіймає себе руками. Я коли вибігав з хати, то не подумав про те, що можна взяти худі чи сорочку і запропонувати дівчині, щоб трішки зігрілася. Кепський з мене джентльмен. 

— Поки ти дійдеш додому, то вся змокнеш, — намагаюся сказати якнайм'якше. 

— Дякую за інформацію розумнику. Якщо це все, що ти хотів сказати, то мені вже час, — розвертається і йде.

— Можеш переночувати в мене, — роблю декілька кроків і наздоганяю дівчину.

Соля не приховує подив від моєї пропозиції. Зупиняється і я сподіваюся, що це добрий знак, бо дощ посилюється і я й сам вже добряче змок і не маю ніякого бажання стовбичити тут ще довше.

— Не боїшся, що завтра все село буде знати, що я в тебе ночувала? — питає дівчина. —  Сам розумієш, що в нас довго секрети не зберігаються?

— Мені байдуже на місцеві плітки і додумування, бо я поїду звідси за місяць. 

— А, ну звісно, думаєш лише про себе, — робить висновки Соля. Витирає з обличчя краплі дощу, але це зовсім не рятує. 

—  Якби я думав лише про себе, то не мокнув би зараз з тобою, — дратуюся, бо мій добрий вчинок дівчина викрутила так, що вже й не таким добрим він виглядає.

— Як благородно з твого боку! — огризається до мене.  — А годину тому казав, що в гості мене не покличеш! — кидає в мене моїми ж словами, труситься від холоду, але продовжує вператися. От віслючка мала.

— Слухай, або ти зараз йдеш зі мною і я на декілька годин вдаю з себе гостинного хлопця, який зробить тобі чай і дасть сухий одяг, щоб ти переодяглася і не захворіла, або йди додому і психуй собі на когось іншого. На сьогодні це всі пропозиції!

Соля кліпає очима. Вагається і коли я вже готовий зірватися і піти, вона таки згоджується. Мовчки йде за мною.

— Проходь, — відчиняю двері і впускаю дівчину у свою кімнату. — Я лише вчора приїхав, тому тут трохи безлад, — попереджаю, наче це так важливо в обставинах, які склалися. 

— Твоя кімната не найгірша з тих, які я бачила, — Соля підходить до вікна і зашторює щільніше штори. 

— Навіщо? — дивуюся.

— Не хочу, щоб твої сусіди побачили мене в тебе. 

— Не хвилюйся, завтра щось вигадаємо, — заспокоюю Солю, хоча мені б мало бути байдуже. Відчиняю шафу і дістаю звідти чисту футболку та шорти. Даю речі Солі, щоб вона переодягнулася. 

— Дякую, — дівчина бере сухий одяг і крутиться в різні боки. Мені без слів зрозуміло її бажання. 

— Я вийду зроблю тобі чай, а ти переодягнешся.

Соля згідливо киває. Я тихенько йду на кухню і ставлю навпомацки чайника. Присвічую собі ліхтариком на телефоні, щоб знайти бабусині запаси чаю. Знаходжу майже одразу. Роблю один чай з бергамотом, без цукру і обережно несу його у свою кімнату. На мені ще й досі мокрий одяг, який неприємно липне до тіла. Треба буде переодягнутися.