Розділ 4

На залізничній станції в маленькому містечку Хоростків лише один я виходжу з потяга. Воно й не дивно, бо зараз літо і студентів не має, а більше нікому пертися сюди з Києва в таку пору.

Після задушливого вагона, ранішня прохолода бадьорить мене не гірше міцної кави. Якраз те, що треба, щоб почати вливатися в мою нову реальність. Місяць або два — це не так вже й багато, одразу заспокоюю себе. 

Роззираюся довкола і бачу все те саме, що й шість років тому: вагони старих вантажних потягів стоять на бокових неробочих коліях, лавки пофарбовані у темно коричневий колір, на клумбі ромбом висаджені гладіолуси, а на стовпі висить пошарпана політична реклама, котру так і до кінця не здерли ще з якихось минулих виборів. Після шаленого ритму великого міста тут мені надто спокійно. Я люблю тишу, але конкретно цей спокій для мене небезпечний, бо ворушить не надто приємні спогади. Відчуття наче я знову той невпевнений в собі і ображений на весь світ вісімнадцятилітній юнак, який шість років тому сів на потяг в Київ і думав, що більше ніколи сюди не повернеться. Внутрішньо хочеться розслабитися але не входить. Варіант з Балі видається  вже не таким поганим як коли я його почув вперше.

Поки я, як риба об лід, внутрішньо б'юсь об свої похмурі думки, на мене з обіймами налітає знайома гора м'язів та позитиву і швидко піднімає мені настрій.

— Розумнику, нарешті ти приїхав! — радісно вигукує Максим, мій колишній однокласник і єдиний сільський друг, — Бачу, що ти трохи навіть підріс і м'язи з'явилися, — щупає мій біцепс.

— Ну, до тебе мені ще далеко, — звертаю увага на його хорошу фізичну форму на що друг лише задоволено шкіриться.

— Якщо ти до нас на ціле літо, то запросто зможеш мене обігнати. Он на фермі в свого діда попрацюєш, в поле декілька разів за сіном з'їздиш, а потім під вечір в нашому ставочку скупаєшся, то буде тобі і розминка, і спортзал і басейн.

— Мені тебе в цих справах не переплюноти, сам знаєш, — легенько штовхаю його ліктем в живіт. — Ай, здається я зламав руку об твій сталевий прес, — не можу втриматись, щоб не пожартувати. 

— Пішли вже розумнику, а то баба Стефа мені голову відірве, що так довго віз додому її золотце, — Максим йде в бік свого старого червоного форда.

— Ця машина ще й досі їздить? — дивуюся, коли бачу на чому друг буде мене везти в село. Ще коли ми вчилися в школі і Максим лише вчився водити, то розбивав ту машину разів три, як мінімум. А вона ще й досі на ходу. 

— Не ображай цю малу, бо машинка з характером! Після твоїх образливих слів може й не завестися з першого разу, — застерігає друг, відчиняє дверцята і сідає на місце водія. Я залажу в автівку з іншого боку. Видно червоний форд на мене не образився, бо ми рушаємо з першого разу.

Бабуся Стефа і дід Михайло чекають біля воріт. З сусідніх дворів по обидві сторони вулиці повиходили сусіди і неприховано “допомагають їм чекати”. Нормальна така група підтримки зібралася.  Вже й забув коли моя персона привертала стільки уваги в людей. Налаштовую себе на те, що це лише перша фаза — зустріч. А треба буде пережити ще декілька. От, наприклад, завтра та післязавтра почнеться фаза розпитування — ким я працюю, скільки заробляю чи одружений і, чи маю дітей. Далі буде найгірша фаза — співчуття, бо я займаюся бозна-чим і не маю сім’ї. Я переконаний, що ця фаза обов’язково закінчиться тим, що мене спробують з кимось звести. Сподіваюся, що оберуть для цього дівчину, яка швидко зрозуміє, що я в ній не зацікавлений і першою від мене втече. Це було б ідеально. 

Максим пригальмовує і ми обидвоє виходимо зі старенького червоного форда. Бабуся Стефа зі сльозами радості в очах кидається мені в обійми. Не звертає жодної уваги на сусідів, які уважно мене сканують. Від їхніх поглядів аж в лопатках пече. Щоб не концентруватися на неприємному, я струшую плечима і повністю зосереджуюсь на своїй бабусі. Допомагає. Вона бере мене за руку і веде на подвір'я. Дихати одразу стає легше. Слідом за нами заходить дід Михайло та Максим. 

Дід Михайло не поспішає мене обіймати. Можливо ще й досі злиться за те, що не виправдав його очікувань. Дід завжди хотів, щоб я вступив на агронома, вивчився і займався його маленькою фермою, а я обрав щось незрозуміле і далеке йому. Як тут не образитися. На свій захист скажу, що в мене алергія на цвітіння деяких рослин, мене дратує бруд під нігтями, а коли я був маленький, то мені здавалося, що всі корови на фермі дивляться на мене вороже. Тож якби я таки послухався діда і вступив до аграрного університету, то з мене б вийшло скоріше посміховисько, аніж агроном чи фермер. Ось така правда, хоча вона й не подобається моєму дідові. 

— Радий, що ти приїхав Марку, — дід Михайло підходить ближче до мене і доброзичливо плескає по плечу. Це хоч і не обійми як в Максима та бабусі Стефи, але явний крок до зближення. 

Бабуся Стефа запрошує всіх на святковий сніданок в честь мого приїзду і ми переміщаємося за стіл накритий в садочку. Дід Михайло і Максим з апетитом накидаються на печену картоплю і миттєво змітають її зі столу. Щось емоційно обговорюють між собою. Максим витягує з кишені смартфон і показує моєму дідові відео з коровами. Той щиро усміхається і каже, що в нього на фермі можна й краще зробити. Обидвоє голосно регочуть від цієї ідеї. Уявляю як би дід Михайло тішився, якби мав такого онука як Максим. 

Поки я спостерігаю за другом та дідом, бабуся Стефа тихенько підкладає мені в тарілку їжу — то салатик з помідор та огірків, то млинець з грибочками, то котлетку, та що більша і рум’яніша. Здається, що я сьогодні наїмся на тиждень вперед. 

Дивно бути знову вдома.