Розділ 3

Спускаємося в кавʼярню неподалік офісу. Вадим Сергійович замовляє собі королівський сніданок від закладу. Я не заглядаючи в меню беру собі те саме. Два королівські сніданки ледве поміщаються за столом. Огінський з апетитом накидається на їжу, а я лише мовчки пʼю каву. В очікуванні свого вироку мені шматок до рота не лізе. 

— Дуже смачно, дарма не снідаєш? — через деякий час звертає на мене увагу Огінський.

— Дякую, я не голодний, — роблю черговий ковток ледве теплої кави. Мій мозок зараз вибухне від напруги, але я вдаю врівноваженість та спокій. 

— Тоді я візьму твій сендвіч з лососем, — не чекаючи моєї згоди бере собі те, що хотів. Так роблять ті, хто абсолютно впевнений у своїй виграшній позиції. Мені не шкода сендвіча, мені не приємний сам факт такої поведінки. 

Огінський так повільно жує той клятий сендвіч наче спеціально тягне час. І я таки не витримую. 

— Вадиме Сергійовичу, ви вже напевне в курсі, що я розійшовся з вашою донькою, — починаю розмову першим, — Я б хотів прояснити як ми будемо далі. 

— Вдома дочка не дала поснідати, бо так хотіла, щоб я швидше з тобою поговорив і ти туди ж Марку, — Огінський кладе половину сендвіча в тарілку і витягує зі свого рюкзака товстенько теку. Розгортає її та читає вголос: Дорошенко Марк. 24 роки. Переможець та призер всеукраїнських та міжнародних олімпіад і конкурсів з математики, фізики та програмування. Школу закінчив із золотою медаллю. Вступив в університет на факультет “комп'ютерних технологій”, на другому курсі взяв участь в європейському акселераторі технологічних стартапів, на третьому зі своїм другом почав роботу над серйозним проєктом у сфері сурдоперекладу. На четвертому курсі створив компанію MD-flush (MД-флеш). В тому ж році прийняв участь в українському хакотані молодих розробників і привернув мою увагу, — показує пальцем на себе.

— Вадиме Сергійовичу, я пам'ятаю свою біографію і досягнення, — не втримуюся.

— Марку, не відволікай, — робить попереджувальний знак пальцем.

Я згідливо киваю і продовжую слухати Огінського. 

— Так ось я даю гроші цьому молодому генію, тобто тобі, — вказує пальцем на мене, наче я незрозумів. Його манера спілкування мене дратує, бо в ній чітко відчувається зверхність. — Він збирає сильну команду і його ідея замінити звичайних сурдоперекладачів на 3D аватарів поступово перетворюється в щось реальне. Інвестор всім задоволений, бо хлопець старанний, розумний і швидко схоплює правила гри. Так триває майже два з половиною роки, — продовжує звертатися до мене в третій особі, наче я не тут. Бісить.

— Що ви намагаєтесь мені сказати? — знову перебиваю його надто довгий спіч. Не можу вже його слухати. 

— Марку, ти надто нетерплячий. 

— Який вже є.

— Чому ти кинув мою Алінку? — нарешті ставить конкретне питання.

— Ми надто різні і я певен, що її буде без мене краще, — акуратно відповідаю.

— Я сильно сумніваюся, що буде краще.

— Я не кохаю вашу дочку і не планую одружуватися з нею, тож коли ви мені сказали, що я її наречений, я одразу зрозумів, що в нас з Аліною різні плани на життя, — кажу Огінському правду. І хай буде, що буде. 

— Одружившись з моєю дочкою ти міг би отримати дуже багато: гроші, стрімкий розвиток кар'єри, корисні знайомства, — Вадим Сергійович перелічує лише дещо з можливого. — Став би моїм рівноправним партнером чи наступником. Я таке не кожному готовий запропонувати.

Огінський не спускає з мене погляду, наче хоче зловити на моєму обличчі вагання, дотиснути мене, але він там цього не побачить. Я знаю, що такі пропозиції на дорозі не валяються, та одружитися з Аліною це наче власноруч надіти собі повідець на шию і вручити їй в довічне користування. Я так не витримаю. Вже краще, як каже Богдан, піти в універ працювати сисадміном.

— Вадиме Сергійовичу, ви справді хочете, щоб ваша дочка жила з чоловіком, який її не кохає? — намагаюся взяти його логічними аргументами. Він же не повний ідіот, щоб бажати своїй улюбленій донечці такого “щастя”.

— Ти або справді дуже принциповий, або повний дурень, — спокійно відповідає Огінський. Його тон мене розслабляє і я сміливішаю.

— А ви як думаєте? — питаю, бо впевнений, що дурнем він мене не вважає, а значить перший варіант.

— Марку, я був би не проти мати такого зятя як ти, — огорошує мене Огінський і я вже готуюся подумки прощатися зі своїм великим майбутнім, бо зятем я його точно не планую ставати.

— Розслабся, я не збираюся тобі шкодити, — Вадим Сергійович правильно зчитує мій вираз обличчя. — Але й залишити все так як є не можу. Ти сам винен, що дозволив Аліні повірити у ваші стосунки. 

Мені хочеться пояснити, що все було не зовсім так і я з самого початку нічого не обіцяв дівчині. Але кому буде краще від цієї правди? Мені от точно не буде.

— Ви праві, я винен і щиро шкодую, — стримуюся і кажу те, що хоче почути Вадим Сергійович. Нагадую собі, що моя ціль не зіпсувати з ним стосунки, а порозумітися.

— Я Алінці пообіцяв, що ти отримаєш по заслузі. Значить отримаєш. 

— І що ви плануєте зробити? — кривлюся, бо його останні слова не надто відповідають фразі “я не збираюся тобі шкодити”.

— Марку, тобі треба зникнути з Києва на місяць, а краще на два, щоб моя Алінка трішки заспокоїлася і перемкнулася на щось інше. 

— Ви серйозно? — не можу стримати обурення. Розумію, що об'єктивно, це ще не найгірший сценарій з усіх можливих, але чому з Києва я маю їхати, а не Аліна. Нехай би відправив її кудись.

— А виглядає, наче я жартую, — тон Огінського різкішає. 

— Окей, щось вигадаю, — наступаю собі на горло і згоджуюся. Головне, що я зберіг свою компанію і фінансування. 

Поки я подумки переварюю свої нові перспективи, Вадим Сергійович бадьоро продовжує.

— Марку, візьми собі квитки на Балі. Відпочинеш, позасмагаєш, а то ти такий блідий, наче сонця ніколи не бачив. Нудно тобі не буде, бо там дуже багато наших айтівців осіло на літо. Сонце, фрукти, океан — повний дзен, — нахвалює екзотику Огінський. Вочевидь, він надто погано мене знає, якщо думає, що я попруся на Балі, коли найважливіший проєкт нашої компанії майже на фінальній стадії.