Розділ 2

Прокидаюся о 5:06. Це приблизно на дві години швидше звичного. Щоб чимось корисним забити час — біжу в парк і  цілу годину займаюсь на тренажерах. Викладаюся по максимому. Від незвички м'язи неприємно ниють, але це якраз те, чого я добиваюся — фізичним дискомфортом заблокувати хвилювання перед розмовою з Вадимом Сергійовичем. Ніколи не думав, що сам себе зажену в ситуацію, коли моє майбутнє повністю залежатиме від рішення однієї людини. Мені страшно. Так, бо я не знаю, що робитиму, якщо Вадим Сергійович відмовить мені у фінансуванні. Для мого стартапу — це означатиме космічний стрибок назад і незліченна кількість годин роботи моєї команди витрачена на марно. Можна пошукати іншого інвестора, але Вадим Сергійович один з найкращих в Україні, бо, по-перше, розуміється в ІТ-ринку та стартапах, а не просто вкладає гроші у технологічні проєкти, бо це зараз модно, а по-друге, дає можливість самому приймати більшість важливих рішень, повʼязаних з технічною стороною та маркетинговим просуванням. Тож висновок такий — я хочу з ним працювати й надалі, але не впевнений, що моїх здібностей переконання вистачить, щоб він згодився. 

Виходжу з будинку і стою ще декілька хвилин навпроти вікна з якого Аліна вчора викинула мого фарфорового мопса. Я не сентиментальний, але зізнаюся, що якась частинка мене хотіла б, щоб статуетка дивом вціліла, або хоча б, щоб я побачив уламки від неї. Втрату легше пережити коли відчуваєш її візуально і розумієш, що ось це перед тобою то реально кінець. Ех, сподіваюся, що мене сьогодні чекає краща доля ніж мого фарфорового пса.

В офісі мене зустрічає Богдан, мій друг, моя права рука та один з кращих фронтенд-розробників з яким я мав діло. 

— Марку, я нарешті знайшов поповнення до нашої команди! — із захопленням повідомляє друг. — Уявляєш, вона з нашим тестовим впоралась за пів години. Це рекорд серед інших кандидатів! А ще каже, що зацікавлена у роботі саме в нас, бо наш проєкт має виражену соціальну цінність. 

—  Ага, має соціальну цінність, — не поспішаю обламувати Богдана своєю новиною.

Складно зізнатися другу, що через мене ми можемо втратити все — компанію, гроші, роботу, кар'єру. Наш опенспейс — стане затишним місцем для когось іншого, а на нашу умовну стіну слави, навпроти якою я зараз стою, будуть прикріплені досягнення інших людей.

— Уляна навчається на 4 курсі. Але ти ж сам знаєш, що то не проблема, якщо є бажання, то можна поєднати універ та роботу, —  продовжує розхвалювати дівчину Богдан. — Згадай як ми торік дотягували свої магістерки після вебсаміту в Лісабоні? З літака майже одразу на захист. Буде що згадати, коли нам буде по сто років і ми як старожили сидітимемо десь в будиночку в Карпатах і питимемо Хеннессі з глиняних горняток.

—  Ми дотягували твою магістерську, моя була вже давно готова. І нагадаю тобі, що я не вживаю алкоголь, — виправляю друга, наче це критично важливі деталі і в тому зараз є якийсь сенс. 

— Марку, в тебе сьогодні режим кота, якого без його дозволу скупали у ванні? — підпирає ліктем щоку Богдан, уважно стежить поки я сяду за свій стіл. 

— Можна й так сказати, — завалююся у крісло і кручуся на ньому в різні сторони. Це крісло — ідеальне, з ортопедичною спиною, зі зручним дизайном та якраз під мій ріст. Жаль, якщо скоро я не матиму змоги посидіти в ньому. 

— Ти максимально дивний сьогодні. Мені варто хвилюватися?

— Богдане, я вчора розійшовся з Аліною. І розійшовся не дуже добре, — повідомлюю новину, котра мтттєво псує настрій другу і автоматично відсуває на задній план питання співбесід та набору нових людей в команду.

— Марку, ти головою вдарився чи що? — схоплюється на ноги Богдан. — Нам прямо зараз збирати манатки чи краще одразу з країни забиратися, — нервово проводить рукою по волоссі.

— Не перебільшуй. Це лише між мною та Вадимом Сергійовичем, тож вам нічого не буде. 

— Це я ще применшую, ти ж знаєш, що можливості Огінського безмежні і якщо він сильно захоче, то зіпсує тобі життя так, що за щастя буде робота системного адміністратора в універі. Ти цього прагнув, га? — злиться Богдан.

— Міг би й не питати про таке. Сам знаєш відповідь.

— Марку, ти не міг з кимось іншим погратися в кохання? — продовжує психувати друг. — Знав же, що твоїх почуттів на довго не вистачить, то чому поліз до доньки нашого інвестора? Захотілося екстриму чи як це пояснити?

— Я не обіцяв їй почуття і це вона до мене першою полізла. 

— Марку, це дуже фігове виправдання, можна сказати одне з найгірших, що я чув від тебе. Тож моя тобі порада, для Огінського придумай щось краще, бо я б на його місці просто прибив тебе. 

— Та знаю я ...

— Знає він ... — перекривляє мене Богдан. — Марку, вперше за роки нашої дружби я щиро хочу натовкти тобі пику. Стримуюся, бо знаю, що ти й так сьогодні отримаєш. 

— Дякую, друже, звучить дуже підбадьорливо. 

— Можу запропонувати тобі ще серветки, щоб ти повитирав свої слізки після розмови з Огінським, — бере зі свого столу пачку і кидає нею в мене. Я ловлю. Не витримую і у відповідь схоплюю книгу зі свого столу і кидаю у друга. Богдан відстрибує вбік, а книга падає прямо під ноги Вадиму Сергійовичу. Огінський спокійно нахиляється і піднімає книгу з підлоги.

—  Філіп Дік «Людина у високому замку», — зачитує автора і назву з обкладинки, — Хороший смак, Марку, — ставить книгу мені на стіл. А сам стоїть наді мною, усміхається, спостерігає, наче бачить мене вперше. Якась така моторошна доброзичливість, від якої хочеться сховатися. Богдан так і робить. Сідає за своє робоче місце і втуплюється в екран монітора.

— Вадиме Сергійовичу, вибачте, я не планував кидати у вас книгою, — перепрошую. 

— Сподіваюся, що так, бо було б смішно потрапити в лікарню через травмування книгою, — жартує Вадим Сергійович. — Марку, в мене є вільна година і я сьогодні ще не снідав. Не хочеш скласти мені компанію? — запитує.

Я згоджуюсь, бо ми обидвоє знаємо, що це не пропозиція з варіантами "так" або "ні", а невідворотність від якої залежить моє життя.