Розділ 12. Голосно

Стеля піддавалася. Він виявив це не через прорив і не через осяяння, а тому, що міряв її щотижня, як міряв усе інше. Замір був простий і дурний: він упирався в неї на повну й рахував, скільки триває сам упор до того, як стане очевидно, що далі нічого не буде. Число нічого не означало саме по собі. Воно означало щось тільки в ряду.

На дванадцятому тижні ряд перестав бути рівним. Різниця була така, що він тричі перевіряв, чи не помилився в записі. Не «стало легше». Просто там, де раніше було глухо з першої секунди, тепер перша секунда була не зовсім глухою — так, ніби впираєшся не в камінь, а в дуже щільно набиту глину.

Він порахував нахил. Дві крапки давали пряму, три давали нахил, а в нього було дванадцять, і нахил був. Він продовжив його вперед і отримав відповідь, від якої довго сидів нерухомо.

Приблизно два роки. Два роки медитації по чотири години на добу, і не медитації самої по собі — а разом із тим, що робив із ним маг щовечора, бо до менталістики ряд був рівний, як стіл, і зламався саме там, де почалися вправи.

Два роки. Він написав це число в лівій колонці, у тій, де було те, що він знав, і подивився на нього.

Оля була на Землі чотири місяці. Через два роки їй буде на два роки більше, і за ці два роки з нею станеться все, що з нею станеться, і Герман сидітиме під плитою на дні мертвого світу й упиратиметься в глину, поки вона не стане трохи м'якшою.

Він закрив записник і пішов до мага.

*

Тренувалися вони заради четвертого пункту, а вийшло інше. Четвертий пункт вимагав, щоб Герман умів тримати мага рівним, і на це, як вони швидко з'ясували, Германа не вистачало. Він умів тримати одну точку в собі. Тримати чужу, у голові, де не було нікого, кого він міг би намацати, виявилося зовсім іншою роботою.

— Ти не тримаєш мене, — сказав маг на третій вечір. — Ти тримаєш себе поруч зі мною й сподіваєшся, що воно перекинеться.

— А як треба?

— Не знаю, — сказав маг. — У нас це роблять двоє, які довго вчилися. Я не вчився. Я знаю, як воно має бути, бо бачив.

Він подумав.

— Тобі бракує рук, — сказав він нарешті. — Тобі треба вміти робити дві речі одночасно. Ти вмієш одну.

— Хто вміє дві?

— Усі, — сказав маг здивовано. — Тобто всі, кого вчили.

Отак Герман і дізнався, що півтора місяця його вчили ходити. Виявилося, що те, чим він займався щовечора, було в мага не мистецтвом і не таємницею. Це була база. Це було те, з чого починають, — рівна точка, розділення свого й чужого, називання станів точним словом, — і це вчать не тому, що воно корисне, а тому, що без цього не працює решта.

Решти було п'ять.

— Показувати чи розповідати? — спитав маг.

— Розповідай усе. Потім будемо по одному.

Маг подивився на нього з підозрою.

— Ти зараз дістанеш аркуш.

— Дістану.

— Ти будеш це записувати.

— Буду.

— Добре, — сказав маг з несподіваною серйозністю. — Добре. Це правильно.

*

Перше було просте й найгидкіше. Він назвав це словом, яке Герман переклав для себе як холодний розум, і суть була в тому, щоб вимкнути. Не притлумити, не перетерпіти, не «взяти себе в руки». Вимкнути: відвести все, що зараз відчуваєш, убік і залишити голову працювати без цього.

Герман зробив це з третьої спроби. Він сидів у бічному коридорі, і навколо було так само, і в нього не змінилося нічого, крім однієї речі: усе, що весь час тихо тягло його за рукав, перестало тягти. Він подумав про Олю. Факти лишилися: вона на Землі, вона в руках тих людей, він не знає, чи вона жива. Усе це було на місці, повне й точне, і нічого не було з ним зроблено. Він подумав про Ішшу. Про Кемета. Про те, що бере з п'ятисот людей, і про число, яке зростає.

Нічого. Він просидів так хвилин зо сорок, дуже спокійно й дуже ефективно перебираючи все, що його мучило чотири місяці, і вийшов із цього стану лише тому, що маг ляснув його по плечу.

— Ну як?

— Зручно, — сказав Герман.

І почув себе. Він записав це того ж вечора, і записав так: користуватися рідко. Записувати щоразу. Якщо перестану записувати — значить, уже пізно.

*

Друге було цікаве. Прискорення сприйняття. Не тіла, а того, як швидко голова встигає розбирати те, що бачить. У нього вийшло майже одразу, і вийшло вдвічі. Це не було схоже на кіно. Світ не сповільнився й не поплив: він просто став подрібненішим. Падіння камінця розкладалося на етапи. Обличчя співрозмовника встигало показати три різні речі там, де раніше показувало одну. Розмова ставала нестерпно повільною, і Герман, протримавши це двадцять хвилин, зрозумів, що з цим не можна жити постійно, бо з нудьги здурієш.

— У мене був знайомий, — сказав маг, — який робив у сто разів.

— У сто?

— Він казав — у сто. Може, брехав. У нього світ ставав як намальований. Він міг стояти й дивитися, як летить кинутий у нього ніж, і роздивитися на ньому візерунок.

— І що з ним ставалося?

— А потім ніж прилітав, — сказав маг. — Він же не міг рухатися швидше. Голова в нього літала, а руки були звичайні. Він сидів усередині себе, як у вежі, і дивився, як з ним повільно щось роблять.

Герман відклав паличку. Він піднявся, узяв з підлоги камінець, підкинув і зловив, потім увімкнув прискорення й підкинув знову. Камінець ішов удвічі повільніше. Рука встигала. Він робив це раз двадцять, і рука встигала щоразу, і на двадцятому він зрозумів, чому. Тіло встигало за головою. Воно було зроблене з двох магів і з чотирнадцяти днів у мертвому місті, воно тягало бетонні секції й бігало по рівнині, і подвоєна швидкість сприйняття не залишала його позаду, як залишила того, у вежі.

Уперше за весь час те, що з ним зробили наніти, і те, чого вчив маг, зійшлися в одній точці.

— У тебе вийде більше, ніж у нього, — сказав маг, дивлячись на це. — Тобі є чим наздоганяти.

*

Третє він не зміг.

Розщеплення. Маг пояснював це довго й погано, і врешті сказав: ти відділяєш шматок себе, і він працює сам. Не думка, не звичка — саме шматок, який бачить, вирішує й пам'ятає, поки ти зайнятий іншим, а потім забираєш його назад разом з усім, що він набув.