Розділ 11. Камінь

Живлення він шукав вісім днів і не знайшов. Спершу він розібрав те, що лишалося в кораблі. У нижній частині корпусу стояв блок, від якого йшло все, — щільний, безшовний, важчий за свій об'єм, і Герман провозився з ним три дні, перш ніж визнав очевидне: блок не був пошкоджений. Він був порожній. Він відпрацював своє, і в ньому не лишилося нічого, що можна було б випустити.

Потім він пішов під дорогу. Це було найрозумніше, що спадало на думку, і найдурніше, коли дійшло до справи. Нагорі, за сорок метрів над ним, сорок років працювала машина. Вона гула, вона тримала в повітрі тисячі тонн бетону, і вона була єдиною живою річчю в цьому місті.

І вона була в бетоні. Герман обійшов усю дугу двічі. Він виліз по стіні сусідньої будівлі на рівень краю й дивився на злам зблизька — на арматуру, на шари, на те, як воно обірване. Він не побачив ні кабелю, ні вузла, ні панелі, ні кришки. Машина не мала обслуговування. Її не збиралися ремонтувати. Її залили всередину при будівництві й забули, як забувають про фундамент.

На четвертий день він усе-таки поліз усередину. Він зробив це біля самого зламу, де шар був тонший, і працював обережно: відколупував по шматку, обмацуючи кожен наступний, ідучи чуттям попереду рук.

Через півтори години він дійшов до неї. Це був не блок і не вузол. Це були нитки — тонкі, темні, вплетені в саму товщу разом з арматурою, і вони йшли не пучком, а сіткою, розтягнутою на всю ширину полотна. Машина не була покладена в дорогу. Машина була дорогою.

Він обережно натиснув на одну.

Гудіння змінилося. Це тривало може півсекунди, потім згори долинув сухий тріск, і за краєм щось коротко зсунулося, і в мареві під обірваним кінцем коло уламків смикнулося й розсипалося, і три чи чотири шматки вивалилися з нього одразу й пішли вниз, у конус.

Герман завмер із рукою в бетоні. Він стояв так довго, потім дуже акуратно витягнув руку, спустився, відійшов на п'ятдесят кроків і сів. Над ним висіло кілька тисяч тонн, які трималися на сітці, яку він щойно чіпав пальцем.

Він більше туди не лазив.

*

На восьмий день він сів у пилюці біля корабля, поклав мертвий блок на коліна й сказав уголос:

— Мені потрібне те, чого на цій планеті нема.

Маг лежав поруч на боці, підклавши кулак під голову, і колупав пилюку паличкою.

— То давай я тебе просто відправлю, — сказав він.

Герман повернув голову.

— Що?

— Відправлю, — повторив маг. — Ти ж хочеш додому.

Далі була найдовша пауза за всі чотири місяці.

— Ти вмієш ходити між світами, — сказав Герман дуже рівно.

— Ну так.

— Ти вмієш це чотири місяці, поки я тут сиджу.

— Я вмію це все життя.

— І ти сказав мені це зараз.

— Ти не питав, — сказав маг з нерозумінням, від якого Германові захотілося взяти його за сорочку.

Він устав і відійшов кроків на двадцять, тому що вперше за дуже довгий час боявся того, що зробить руками. Він стояв спиною й дихав, і рахував — просто рахував, як рахують, коли треба щось зробити з собою, — і на тридцятому рахунку вже рахував спокійно, бо зрозумів, що маг сказав правду.

Він справді не питав. Він питав, звідки той. Питав, що там. Питав про сховища, про воду, про некромантів. Він жодного разу не спитав прямо: чи можеш ти забрати мене звідси. Він не спитав цього, тому що для нього такої можливості не існувало, а маг мовчав, тому що для нього це не було подією.

Герман повернувся й сів навпроти.

— Розкажи, — сказав він. — З самого початку.

*

Розповідь була коротка, і в ній не було нічого доброго. Маг умів відкривати. Він робив це, скільки себе пам'ятав, і робив завжди однаково: збирався й пробивав, і в тому місці, де він пробивав, з'являлося те, що він називав словом, яке Герман переклав для себе як «шов».

І він не вмів цілитися.

— Зовсім? — спитав Герман.

— Зовсім.

— Ти хоч раз потрапив туди, куди хотів?

— Я ніколи не хотів, — сказав маг. — Я хотів звідси. Це не те саме.

Він сів рівніше й почав загинати пальці, і Герман зрозумів, що той рахує вперше в житті.

— Зелений, — сказав маг. — Той, де все гнило. Там дощ щодня, і будинки з живого дерева, і люди з чорними зубами, бо в них солодка вода. Я там прожив зиму, і мене мало не вбили.

Він загнув другий палець.

— Холодний. Там нема ночі — тобто є, але вона біла. Я там прожив три роки й навчився ловити рибу під льодом. — Він подумав. — Може, не три. Може, п'ять.

Третій палець.

— Там під ногами була не земля. Я не можу пояснити. Воно було тепле й ворушилося, і на ньому росло, і всі ходили босі, бо взуття воно не любило.

Четвертий палець він загинав довго.

— А там були добрі, — сказав він.

І замовк.

— І що? — спитав Герман.

— Нічого, — сказав маг. — Добрі.

— Скільки ти там прожив?

— Довго.

— Чому пішов?

Маг подивився на свої зігнуті пальці, потім розігнув їх усі й почав рахувати спочатку, з першого.

Герман не став повторювати питання.

На сьомому маг збився й почав знову.

— Одинадцять? — спитав Герман. — Дванадцять?

— Не знаю, — сказав маг. — Багато. Я був молодий і думав, що наступний буде кращий.

— А потім?

— А потім я пробив і вийшов сюди, — сказав маг. — І тут не було нікого. Зовсім. Я йшов сорок днів і не бачив живого.

Він поворушив пилюку паличкою.

— І я подумав: добре. Тут мене ніхто не шукає. Тут нема кому наказувати. Тут я нікому не потрібен, і мене за це нікуди не поведуть.

— І ти лишився.

— Я лишився, — сказав маг. — А потім знайшов їх. Вони тоді ще жили нагорі й помирали. Я допоміг. Вони не прогнали.

Він сказав це просто, і Герман зрозумів, що чує, чому людина, здатна піти звідси в будь-яку хвилину, сорок років носить каміння на плиту.

— Чому ти не пішов далі?

— Бо кожен наступний — це знову навмання, — сказав маг. — Я одинадцять разів кидав і одинадцять разів випадало не те. Одинадцять з одинадцяти. У якийсь момент я порахував — точніше, я не рахував, я просто перестав.