Розділ 10. Адреса

Він сам показав це місце на карті, і сам про це пошкодував. Це сталося на десятий вечір роботи, коли залишалося тільки підписати переходи. Маг спитав, звідки Герман прийшов, і Герман поставив коротку риску в правій частині аркуша, біля позначки міста, і сказав:

— Тут упав корабель.

Маг, який у цю хвилину ліниво розглядав власну долоню, підняв голову.

— Що впало?

— Корабель. Те, чим мене сюди привезли.

— Привезли, — повторив маг.

Він сів. Він сів так, як людина сідає, коли забула, що лежала.

— Ти сказав, що прийшов з іншого світу. Я думав, ти сам.

— Мене везли.

— На чому?

— На машині.

Маг мовчав секунд десять, і Герман бачив, як у нього змінюється обличчя — не від подиву, а від того, що всередині щось перекладається з місця на місце.

— Машиною, — сказав маг. — Між світами. Машиною.

Він устав і пішов геть, не сказавши нічого, і не приходив три дні.

На четвертий він з'явився вранці, коли Герман носив воду, і став перед ним із таким виглядом, ніби вони не переривали розмови.

— Я хочу подивитися.

— Це дев'ятнадцять днів ходу.

— Я знаю, скільки це, — сказав маг. — Я ходив у той бік. Дев'ятнадцять, якщо йти, як люди.

— А якщо не як люди?

— А ти вмієш не як люди? — спитав маг з непідробним інтересом.

*

Вони дійшли за три доби.

Герман ніс його на спині. Це виявилося приниженням для обох і найсмішнішим, що з ними було. Спершу маг відмовився. Потім погодився й одразу знову відмовився, уже з рюкзака. Потім вони спробували ще раз, і Герман пробіг сто кроків, і маг сказав спинити, зліз, відійшов і довго дихав.

— Це неправильно, — сказав він.

— Що саме?

— Усе, — сказав маг. — Так не буває. Вітер не так дме.

Але на третій спробі він утримався, і на четвертій йому почало подобатися, а до вечора першого дня він уже кричав щось на повороті й реготав, і Герман біг рівниною з чоловіком на спині, який реготав йому у вухо, і не міг сказати, чи це найгірше, чи найкраще з усього, що траплялося з ним у цьому світі.

Вони проходили по двадцять кілометрів за перегін, потім Герман сідав і чекав, поки маг перестане тремтіти.

*

Уночі вони розводили вогонь просто на рівнині. Це вийшло само й не одразу: першого вечора маг довго вибирав місце, і Герман не розумів чому, поки не побачив, що той шукає улоговину. Заглиблення, з якого не видно збоку й тим більше згори.

— Тут нікого нема на п'ять днів у будь-який бік, — сказав Герман.

Маг подивився на нього, потім на порожній рудий обрій.

Потім знизав плечима й склав вогнище просто на рівному. Він сидів біля нього, підібгавши ноги, і за вечір разів десять піднімав голову й дивився вгору — не злякано, а перевіряючи, як перевіряють, чи не забув чогось. Небо було руде й порожнє, як завжди. Нічого звідти не дивилося. Він однаково перевіряв.

Сорок років — і він навіть не був шеаром.

*

— Розкажи про свій світ, — сказав маг на другу ніч.

— Що саме?

— Усе. Мені однаково. Я слухаю, поки цікаво.

Герман почав і одразу зрозумів, що не вміє. Він розповідав про Київ, і виходило погано: він називав речі, яких маг не бачив, і зупинявся пояснювати кожну третю, і губив нитку. Він сказав «ліфт» — довелося пояснювати. Сказав «черга в поліклініці» — довелося пояснювати двічі, і на другому разі маг щиро не повірив, що люди чекають добровільно.

Далі вийшло краще, коли він перестав розповідати й почав відповідати.

Маг питав дивне. Скільки в них води. Чи можна пити з річки. Чи є місця, куди не можна заходити, і хто це вирішує. Чи багато людей помирає до старості. Чи є в них ті, у кого щось виходить, як у нього, і що з такими роблять.

На останньому питанні Герман сказав, що не знає, а маг довго дивився у вогонь і не став перепитувати.

— А зелене там є? — спитав він раптом.

— Багато.

— Я бачив зелене, — сказав маг задоволено. — Двічі. Один світ був увесь зелений, аж бридко. Там дощ ішов щодня, і все гнило, і мене там мало не вбили.

— За що?

— За те, що я є, — сказав маг. — Ходімо спати.

*

На третю ніч він спитав інше.

— Хто там у тебе?

Герман не відповів одразу. Він сидів, тримаючи долоні над вогнем, хоча не мерз уже давно й тепло не мало для нього жодного сенсу, і думав, що не вимовляв цього імені вголос відтоді, як потрапив у цей світ.

— Оля, — сказав він.

— Це жінка?

— Це жінка.

— Твоя?

— Я не знаю, — сказав Герман.

Він сам почув, як це прозвучало, і поправився:

— Була моя. Ми мали жити разом.

Маг покивав.

— Вона там жива?

— Не знаю.

— А чекає?

— Не знаю.

— Хм, — сказав маг.

Він поворушив вугілля палицею, і Герман, дивлячись на нього збоку, чекав чогось на кшталт співчуття, і був майже вдячний, коли не дочекався.

— Я питаю не щоб тебе зачепити, — сказав маг. — Я питаю, бо не розумію. У мене такого ніколи не було.

— Жінки?

— Того, щоб через когось іти, — сказав маг. — Я ходив від. Ніколи до.

Він сказав це рівно, як казав усе, і Герман раптом виразно усвідомив, що людина навпроти нього за сорок років жодного разу не назвала жодного імені. Ні свого, ні чужого. Ні матері, ні брата, ні того, хто говорив мовою Ірмета. У нього в мові взагалі не траплялося імен.

— За чим ти найбільше сумуєш? — спитав маг.

Герман подумав, що зараз скаже щось велике.

— За тим, що можна спитати, — сказав він натомість.

— Що?

— Будь-що. Яке сьогодні число. Чи буде дощ. Скільки коштує. Ти питаєш — і хтось знає. Тут я питаю, і не знає ніхто, бо ніхто ніколи не знав.

Маг довго мовчав.

— Оце я розумію, — сказав він.

*

Місто він побачив на третій день, з рівнини, і воно було не таке. Він знав, що воно буде не таке, і однаково не був готовий. Три місяці тому це був чужий, страшний, мертвий лабіринт, у якому кожен крок міг стати останнім. Тепер він дивився на нього з рівнини й бачив просто місто: вежі, дороги, кути, за якими знав, що буде за кутом. Він прожив тут понад місяць і не мав жодного способу сказати про це магові так, щоб той зрозумів.