Розділ 9. Сім дверей

Постановку задачі він написав на п'ятдесят четвертий день, і вона вийшла на три рядки.

Ресурс: люди комуни. Обсяг зростає, бо зростає їхня довіра. Залежність зворотна від бажаного.

Ресурс: те, що внизу. Обсяг необмежений. Не додає до резерву. Ціна — тканина.

Потрібен третій.

Він дивився на це довго. За півроку на Землі він склав карту Києва — не вулиць, а того, що там відчували, — і в тій карті були стадіони, храми, вокзали, лікарні й одне місце в парку на Дорогожичах, куди він приїхав з таблицею й повернувся звідти без запису.

Тут у нього не було карти взагалі. Він знав місто, з якого прийшов. Знав рівнину. Знав склад за третім насипом. Знав, що на схід від комуни за два дні ходу є щось, куди ходять по паливо, і що на північ ходити не варто, бо там зле й нічого нема.

Це все. Планета була завбільшки з планету, і він жив на ній дев'яносто вісім днів і бачив із неї смужку, яку можна пройти пішки.

*

Увечері він пішов до мага.

— Я хочу спитати, і питання дивне.

— Добре, — сказав маг, не піднімаючи голови. Він саме зосереджено псував собі другий вечір поспіль: намагався зробити так, щоб вода в мисці закрутилася в один бік, і вже двічі отримував замість цього тонкий шар льоду по краю, а один раз — запах горілого волосся, який довго не вивітрювався.

— Де на цій планеті багато того, що я їм?

Маг поставив миску.

Він повернувся до Германа всім тілом і подивився на нього так уважно, як не дивився, здається, жодного разу за півтора місяця.

— Скільки ти тут? — спитав він.

— Дев'яносто вісім днів.

— І питаєш тільки тепер, — сказав маг. — Довго тримався.

Він устав і почав ходити по проходу — три кроки туди, три назад, — і Герман зрозумів, що бачить його схвильованим уперше.

— Я знаю такі місця, — сказав маг. — Я знаю сім. Тобто сім тут, і ще є за водою, але за водою нам однаково.

— Розкажи.

— Ні, — сказав маг і зупинився. — Покажи мені, як ти малюєш.

*

Малювали вони одинадцять вечорів. Це виявилося найважчою спільною роботою з усього, що вони робили, і найважче було не з магом, а з тим, як улаштована в нього голова.

Маг не знав напрямків. Він знав дороги. Він міг годину розповідати, як іти: спершу вздовж насипу до місця, де три опори стоять на одній лінії, потім униз, потім через поле, де камені лежать колами, і там на четвертий день буде висока труба, і від труби брати трохи вбік від того, звідки дме вранці. Кожен його опис був точний, докладний і абсолютно непридатний, щоб покласти його на аркуш, тому що всі відстані в нього міряли днями, а дні в нього були різні.

— Скільки це — день?

— День — це день, — сказав маг з подивом.

— Ти йдеш увесь день?

— Коли як.

— Ти йдеш швидко чи повільно?

— Коли як, — сказав маг. — Коли є на що дивитися, повільно.

Герман поклав паличку й потер обличчя. Далі вони калібрували. Він змусив мага згадати два місця, відстань між якими Герман знав сам: комуна й склад за третім насипом. Маг сказав — п'ять днів. Герман ходив туди за п'ять із загоном і знав, скільки той загін проходить від світла до темряви. Вийшла одиниця. Одна нерівна, брудна, приблизна одиниця, у якій було десь стільки, скільки проходить за день візок із вісімкою на колесі. Він перерахував нею всі магові дні, і вийшло не так уже й погано.

З напрямками зробили простіше. Зірок крізь руду імлу тут не бувало видно, магнітної стрілки не було, а дрібне біле сонце висіло так високо й так розмите, що за ним не вгадаєш, де схід; зате був вітер: сухий і рівний, він дув майже завжди з одного боку, і всі шеари від дитинства називали цю сторону однією й тією самою вимовою, яку Герман довго чув як частину слова «звідки». Він поставив вітер зверху аркуша й назвав це північчю.

І воно поїхало.

На четвертий вечір з-під палички почала виходити річ, від якої в Германа зробилося щось незручне в горлі. Він не одразу зрозумів що.

Це була карта. Крива, брудна, зі стрілочками, з підписаними днями, з великою білою плямою в лівій частині, де маг ніколи не був і про яку сказав тільки «туди не ходять». Але це була карта: із масштабом, із напрямком, зі знаками, які означали одне й те саме на всій площі аркуша. На цій планеті таких речей колись було вдосталь. Вони лежали в пластинах, разом з усім іншим, і, певно, були кращі за цю в тисячу разів.

Просто зараз, на цій планеті, вона була одна. Дьорн тримав чергу в голові. Севва тримала числа в голові. Шеари ходили дорогами, які знали напам'ять, і не мали способу передати дорогу тому, хто нею не ходив. А в Германа на колінах лежав шматок гладкого прошарку, вирізаного з мертвої машини, і на ньому був цей світ. Він сидів, дивився на нього й уперше за багато місяців відчув те, чого не відчував із дачі: рівне, спокійне професійне задоволення.

Він зробив хорошу роботу.

*

Наступного дня він показав її Дьорну. Він зробив це з найкращих міркувань. Дьорн тримав у голові чергу на шістнадцять днів і два десятки боргів, Дьорн ходив по паливо на схід і водив людей, і Германові здавалося очевидним, що така людина зрадіє.

Дьорн узяв аркуш, потримав і повернув.

— Гарно, — сказав він увічливо.

— Ти зрозумів, що це?

— Ні.

Герман сів поруч і почав пояснювати, і за чверть години зрозумів, що пояснює не те й не так. Дьорн не був дурний. Дьорн тримав у голові більше, ніж Герман коли-небудь тримав. Він народився через шість років після того, як усе згоріло, і за все життя не бачив жодної карти — усі карти цього світу лежали в пластинах, а пластини він знав тільки як брухт, який добре йде на переплавку.

І була ще друга річ, гірша.

— Тобто ти дивишся звідки? — питав Дьорн, чесно намагаючись.

— Згори.

— З якого згори?

— З дуже високого. Уяви, що ти на висоті.

— Я був на висоті, — сказав Дьорн. — Я лазив на насип. Звідти видно вбік, а не вниз.