Розділ 8. Три пасма

Історію придумали без нього, і придумали швидко. Він дізнався про неї на четвертий день після повернення, коли Ішша, сидячи навпочіпки поруч і дивлячись, як він їсть, спитала буденно:

— А боляче було, коли воно брало?

— Що брало?

— Гаряче місце, — сказала вона таким тоном, ніби він придурювався. — Коли воно взяло руку.

Герман поклав ложку.

Далі він розбирався три дні й розібрався повністю, бо в закритому приміщенні, де живе п'ятсот чоловік, немає нічого невідомого. Історія була така: чужий пішов у гаряче місце, звідки шестеро не вернулися, і виніс звідти повні вози, і гаряче місце забрало з нього плату, і плата була рука.

Це було струнке. Це пояснювало все, що вони бачили. Чужий пішов з цілими руками. Чужий ходив по складу чотири доби. Чужий повернувся, а через якийсь час у нього почорніли пальці й не гоїлися, як гоїться в нього все інше. Це навіть не було брехнею. Кожен окремий факт стояв на своєму місці — просто між ними було ще чотири дні дороги в інший бік, засипана шахта й аркуш, розкреслений на дві колонки, у якому в рядку «якщо піде не так» стояло слово «нема».

*

На шостий день, вийшовши вранці з прибудови, він мало не наступив на миску. Хтось поставив її вночі під стіною. У мисці лежало в'ялене — щедро, більше денної норми, — і зверху був покладений шматок білого кислого, того самого, яким перевіряють чужих.

Герман постояв над нею, потім присів, узяв миску й поніс до вогню, і по дорозі зрозумів, що не знає, кому дякувати, і що це, певно, і було задумано.

Він з'їв усе, включно з кислим.

*

Життя в комуні виявилося влаштоване простіше, ніж він думав, і від того важче.

Головним був не Тахар. Головною була вода. Три колодязі, з яких два давали каламуть, а третій — чисте, і черга до третього була розписана на шістнадцять днів уперед, і кульгавий Дьорн тримав цю чергу в голові разом із двома десятками виключень і боргів, які тяглися ще з позаминулої зими. Герман попросив дозволу записати це. Дьорн подивився на нього, як дивляться на людину, що пропонує тримати воду в решеті, і відмовив.

Другим була їжа, і їжу тримала Севва, і Севва рахувала все. Вона знала, скільки в кого дітей і хто скільки за це отримує. Вона знала, хто минулого місяця не вийшов на роботу й чому, і вірила чи не вірила, і від цього залежала його миска. Вона мала пам'ять, від якої Германові ставало ніяково: одного разу він спитав про щось із того, що привезли зі складу, і Севва відповіла числом, і за тиждень він перевірив це число, перерахувавши сам, і вона не помилилася на одиницю.

Третім була робота, і роботи було багато, і вся вона була про те, щоб не зупинитися. Плели джгути. Різали й переплавляли метал у дальньому кутку, де стояло щось на кшталт горна. Носили паливо — за паливом ходили далеко, бо все ближнє вигребли ще при першому поколінні. Тягали каміння нагору, на плиту, безперервно, кожен день, тому що дощі змивали, а вітер розносив, і кришка потребувала догляду, як потребує догляду дах.

Герман робив те, що йому давали, і йому давали дедалі більше.

*

Плести він так і не навчився. Це виявилося приниженням, якого він не передбачив. Джгут плели з трьох пасом, і Герман бачив, як це роблять діти семи років, не дивлячись на руки й розмовляючи при цьому про своє. Він сідав, брав три пасма й отримував на виході щось, що розповзалося за півдня.

— Не так, — сказала Нуа втретє за ранок.

Нуа була жінкою з тих, кого важко назвати старшою чи молодшою; вона мала повільні рухи, дуже пряму спину й манеру говорити, не підвищуючи голосу навіть тоді, коли навколо кричали. Вона сиділа поруч і плела свій джгут утричі швидше, ніж він псував свій.

— Ти тягнеш.

— Я тримаю рівно.

— Ти тягнеш, — повторила вона. — Дивись.

Вона взяла його пасма й показала: у неї три нитки йшли одна за одною самі, і рука була майже нерухома, і вся робота була в тому, щоб вчасно відпускати.

— Ти сильний, — сказала вона. — Тому в тебе виходить погано. Сильні всі псують.

Він відклав джгут.

— Я так і не навчуся.

— Навчишся, — сказала Нуа. — Років за два.

Вона сказала це без насмішки, спокійно, і взялася за наступний джгут, і Герман відзначив мимохідь, що вона сидить, відкинувшись назад і трохи розставивши коліна, як сидять на пізніх місяцях.

Він відзначив і забув, бо в ту хвилину це не мало жодного значення.

*

Медитацію вони пояснили собі теж. Він сидів по дві години вранці й по дві ввечері, і ще потроху вдень, і за півтора місяця це стало таким самим фактом їхнього життя, як черга до третього колодязя. Спершу на нього дивилися. Потім перестали. Ішша якось спитала, з ким він розмовляє, і Герман сказав, що ні з ким, і вона кивнула з ввічливим сумнівом.

Одного разу він почув, як про це говорять біля вогню.

— Він сидить, — сказав хтось.

— Він так лікується, — відповіла Севва. — У нього рука.

І це закрило питання назавжди.

*

Вечорами розповідали. Це виявилося головною розвагою й головним заняттям після роботи: люди сходилися до великих вогнищ, і хтось починав, а решта слухала й поправляла. Розповідали про полювання, про сварки, про тих, хто помер, і майже щовечора — про тих, хто полетів.

Герман слухав це з другого тижня й спершу просто збирав. На сорок першому дні він зрозумів, що зібрав дві різні речі. За Севвою виходило так: небо розкрилося, і згоріло все за один день, і ті, хто мав кораблі, злетіли ще до того, бо знали заздалегідь і нікому не сказали. За Дьорном виходило інакше: спершу полетіли, довго й багато, місяцями, вивозячи родини, і хто не встиг — той і горів, і горіло не за день, а довше. Різниця була не в подробицях. Різниця була в тому, чи їх кинули зі злості, чи не встигли забрати.

Герман спробував з'ясувати. Він питав обережно, окремо, у різні дні, і питав ще чотирьох людей, і отримав чотири відповіді, з яких дві були за Севвою, одна за Дьорном, а одна не була схожа ні на що, і кожен із шести був абсолютно певен. Ніхто не сумнівався ні на волосину. Ніхто жодного разу не сказав «кажуть» або «начебто».