Розділ 7. Озеро

Він протримався одинадцять днів. Це були хороші одинадцять днів, і саме тому вони й тривали так довго. У комуні розбирали привезене, і Герман, який умів піднімати, виявився потрібним щодня. Він ставив на місце стелажі, які самі й привіз. Він переносив бочки з водою, коли Дьорн перекладав колодязну чергу. Він тримав важіль, поки четверо шеарів кріпили до нього кований наконечник, і ті четверо сварилися між собою так, що він двічі мало не засміявся вголос.

Увечері він сидів із магом, і вони працювали, і в мага виходило вже так стабільно, що той почав вигадувати собі складніші завдання й ламатися на них по-новому.

А вночі він лежав на маті й думав про шахту. Це не було нав'язливою думкою. Він міг про неї не думати цілими годинами — просто щоразу, коли голова звільнялася, вона поверталася туди сама, як язик повертається до вибитого зуба, і Герман щоразу знаходив нову причину, чому туди варто піти.

Причини були різні й усі непогані. Що воно там є в кількості, якої він не бачив ніколи, а він на стелі й не має чим її пробивати. Що склад тепер годує комуну, і туди ще ходитимуть, і хтось молодий полізе під ту плиту з цікавості. Що незрозуміла велика річ за сто кроків від людей — це саме по собі привід її вивчити.

На одинадцятий день він перестав себе обманювати, записав у записник рядок «іду, бо хочу» і почав готуватися.

Готувався він два дні.

Перше, що він зробив, — розписав протокол. Він писав його на аркуші, розкресленому на дві колонки, і робив те саме, чого місяць вимагав від мага: назвати результат до того, як почнеш, назвати ознаку, за якою зрозумієш, що вийшло, і міняти одну річ за раз.

Вийшло так:

Що перевіряю. Чи можна це взяти в себе.

Скільки беру. Найменше, що взагалі вдасться відміряти.

Як зрозумію, що вийшло. Резерв підніметься, або зміниться щось у тілі.

Одна змінна. Тільки об'єм. Нічого іншого не роблю.

Де. За третім насипом, унизу. Не ближче ніж чотири дні ходу від людей.

Якщо піде не так.

На останньому рядку він зупинився. Він сидів над ним довго, водячи паличкою по краю аркуша, і врешті написав те, що було правдою:

Нема.

Він подивився на це слово, і воно йому не сподобалося, і він однаково не закреслив.

*

На складі нікого не було. Він прийшов туди на четвертий день, обійшов зали, переконався, що ніхто зі своїх сюди не поліз, і аж тоді підняв плиту над сходовою шахтою.

Знизу дихнуло. Не повітрям. Повітря там було затхле й нерухоме, як буває в закритому підвалі. Дихнуло тим самим — і тепер, коли він стояв над цим свідомо, а не наткнувся випадково, Герман відчув першу річ, яку варто було записати.

Воно лежало. Угорі шахти його майже не було. На десятій сходинці — тонко. На двадцятій — виразно. Нижче, у темряві, воно стояло щільно й рівно, і Герман, спускаючись, відчував межу настільки чітко, що зупинився й помацав її рукою, як мацають поверхню води.

Він піднявся на п'ять сходинок. Стало менше. Спустився на десять. Стало більше. Він проробив це чотири рази, повільно, з зупинками, і записав, і вийшло, що воно поводиться, як важкий газ у колодязі: осідає, збирається в низинах, тримається рівним дзеркалом і не піднімається вгору саме.

Це означало неприємне. Якщо воно осідає, то воно є скрізь, де є низина. У кожному підвалі. У кожній шахті. У кожному засипаному рівні мертвого міста, повз які він проходив тридцять днів і нічого не помічав, бо не знав, що шукати.

Він згадав дальній кінець нижнього коридору комуни, той, куди зливають і куди ніхто без потреби не ходить. Він записав і це, у праву колонку.

Унизу було озеро. Він спустився до кінця маршу й став на майданчику, і далі йти не було куди: наступні двері завалило, і від них лишилася щілина в дві долоні.

Звідти воно й ішло. Тепер, зблизька, Герман нарешті зрозумів, чому не міг ні з чим це порівняти. Есенція — це завжди чиясь. Вона має смак, бо має автора: страх однієї людини не схожий на страх іншої, радість дитини не схожа на радість натовпу, і навіть у Бабиному Яру, де його зігнуло навпіл, це було чиєсь, багатьох, конкретних.

А тут не було нікого. Це не залишили люди. Це не пам'ять і не слід. Це була просто величезна кількість чогось, що не мало ані джерела, ані напрямку, ані найменшого стосунку до того, хто на нього дивиться, — і воно лежало, і його було стільки, що Герман не бачив дна.

І воно тягнулося до нього. Оце було друге, що він записав, сидячи на сходинці з аркушем на колінах і паличкою в зубах.

Есенцію треба брати. Її тягнеш, і вона йде, і на це витрачається зусилля — маленьке, звичне, але зусилля. Це не треба було брати. Воно саме йшло до щілини, до нього, як іде повітря в пробоїну, і єдине, що Герман зараз робив, — не давав. Він сидів і не давав, і рахував, скільки це коштує.

Не коштувало нічого.

Він узяв стільки, скільки зміг відміряти найменше. Це виявилося окремою задачею. Він півгодини вчився дозувати те, що само лізе, і врешті придумав спосіб: підставити не себе, а мізинець лівої руки — притиснути його до щілини й відкритися тільки в ньому, тримаючи решту закритою так, як маг учив тримати одну рівну точку.

Вийшло з третьої спроби. Він порахував до двох і закрився.

Дві секунди.

Він одразу піднявся нагору, вибрався зі складу, відійшов на півкілометра й сів на камінь, поклавши руку на коліно долонею вгору. Мізинець мав звичайний вигляд. Резерв не змінився. Взагалі. Він перевірив тричі, він медитував, він порівняв із учорашнім записом — нічого. Те, що влилося в мізинець, не пішло в те місце, звідки він тягав усе життя, і взагалі нікуди не пішло. Воно просто в ньому було.

Герман просидів там до вечора й нічого не дочекався. Він устиг подумати, що витратив чотири дні дороги на порожній результат.

*

Уночі почалося. Він прокинувся від того, що мізинець свербів — тупо, глибоко, ніби зсередини кістки. Він підніс руку до вогню.

Подушечка була сіра. Не бліда — саме сіра, з жовтуватим, і колір ішов від самого кінчика вгору, і межа була чітка, як буває чіткою межа на дошці, яку почали фарбувати й кинули.