Розділ 6. Інструмент

Він запропонував це сам. Це було рішення, яке він ухвалював чотири дні, і ухвалював його так, як ухвалював рішення на роботі: виписав у стовпчик, чого хоче, виписав у другий, чим за це платить, і довго дивився, чи сходиться.

Не сходилося. У правій колонці не було нічого. Він жив тут двадцять шостий день. Він їв їхню кашу, спав під їхньою плитою й пив те, що вони випромінювали в повітря, і за це не дав жодної речі, яку можна взяти в руки. Носіння води не рахувалося: воду носили всі.

Тому на двадцять сьомий день він пішов до Тахара. Старшого звали Тахар, і Герман до цього моменту вимовляв його ім'я неправильно, з наголосом не туди, і той жодного разу не поправив.

— Я хочу роботу, — сказав Герман.

Він сказав це їхньою мовою, і сказав правильно, і Тахар підняв на нього очі — уперше за весь час не мигцем. За двадцять сім днів у нього набралося слів дев'ятсот, може, тисяча. Він і сам не розумів, як це відбувається: він чув слово двічі, і воно лишалося, а на третій раз само витягувалося з голови в потрібній формі, без зусиль, без згадування, як згадується рідне. Він списав цим три сторінки й нічого не зрозумів. Записав у праву колонку, у ту, де здається.

— У тебе є робота, — сказав Тахар. — Ти носиш воду.

— Дай мені таку, якої не може ніхто інший.

Тахар відклав те, що тримав у руках, — плетений джгут, який він саме зрощував, — і подивився на Германа довго, спокійно й дуже уважно.

— Навіщо?

— Бо я живу тут задарма.

— Ти вбив вісім тварин біля Кемета.

— Це було до того, як я почав тут їсти, — сказав Герман. — Той рахунок закритий.

Тахар помовчав.

— Ти дивно рахуєш, — сказав він нарешті.

— Я знаю.

Тахар устав, вийшов і повернувся за півгодини з Севвою й кульгавим Дьорном, і ще з двома, кого Герман бачив, але не знав, і вони сіли на долівці й почали сперечатися, і сперечалися до глибокої ночі, і Герман сидів у кутку й слухав. Він розумів приблизно половину, і половини вистачило.

Вони мали місце. Про нього говорили як про щось, що є в кожного в голові з дитинства, і Герман зрозумів це з того, що ніхто нікому нічого не пояснював: вони називали його просто «за третім насипом», і всім було ясно.

За третім насипом стояв склад. Він був цілий. Це вони знали напевно — його бачили, у нього заглядали, там за розбитими воротами вглиб ішли ряди, і на рядах щось стояло, багато, під запиленим покриттям.

І туди не можна було заходити.

— Скільки? — спитав Герман.

Тахар подивився на Севву.

— Шестеро, — сказала стара. — Це коли я була мала. Ішли по двоє. Двоє перших дійшли до других воріт і вернулися, і померли за вісім днів. Другі двоє вернулися швидше й померли за десять. Останні двоє не вернулися.

— Після того ніхто?

— Після того заборонили, — сказав Тахар.

Кемет сказав від дверей, не заходячи:

— Він теж не вернеться. І добре.

Це був той самий, з патруля, який тоді відповів старшому коротко й зло. За двадцять сім днів він жодного разу не заговорив із Германом і жодного разу не пройшов повз нього, не подивившись.

— Кемете, — сказав Тахар, не обертаючись.

— Я сказав, що думаю.

— Ти сказав це двічі за сьогодні. Досить.

*

Ішли п'ять днів. Їх було восьмеро й один візок. Кемет ішов старшим — Тахар поставив його навмисне, і Герман зрозумів навіщо, коли на другий день Кемет уперше за весь шлях звернувся до нього прямо.

— Ти йдеш за возом. Не попереду. Ти нікого не бачиш першим, ти йдеш і мовчиш.

— Добре.

— І не роби те, що робив із тваринами, поки я не скажу.

— Добре, — сказав Герман.

Кемет чекав чогось іншого — Герман відчув це виразно, гострим коротким уколом розчарування, — і, не дочекавшись, пішов уперед.

Дорогою він придивлявся до них. Восьмеро дорослих, четверо чоловіків, четверо жінок, і вони працювали разом так, як працюють люди, що виросли в одній кімнаті: без команд, без обговорень, кожен знав, чия черга тягти, чия варта й хто де спить. За п'ять днів ніхто жодного разу нічого не з'ясовував.

І весь цей час вони світилися. Це було постійне, рівне, тепле тло — з роздратуванням до вечора, з коротким гострим страхом уночі, з чиєюсь тугою за кимось, хто лишився в залі, — і воно йшло до Германа безперервно, поки він ішов за возом і мовчав.

Він жодного разу не потягнувся.

Він однаково брав.

*

Склад був такий, як вони й казали. Довга низька будівля, вросла в насип по саме перекриття, з розбитими воротами, за якими починалася темрява. Стіни цілі. Дах цілий.

І ще там були кістки.

Герман побачив їх за двадцять кроків від воріт і зупинився. Двоє лежали одразу за порогом, майже разом. Ще двоє — далі, метрів за тридцять углиб, і одні з них були розтягнені, ніби людина повзла. П'ятого й шостого він знайшов уже потім, значно далі, за другими воротами: один лежав лицем униз, другий — сидячи, привалившись до стіни.

Він стояв над ними довше, ніж збирався. За словами Севви, тут мало лежати двоє. Він нарахував шестеро. Отже, ходили не тільки ті, про кого пам'ятають. Ходили й інші — і про них не пам'ятає ніхто. Шість точок на прямій. Відстані розподілені нерівно, з двома згущеннями. Найдальший пройшов утричі більше за найближчого. Це була крива, і вона щось означала, і Герман, дивлячись на сорокарічні кістки, вже прикидав, що саме.

Він піймав себе на цьому за секунду до того, як почав рахувати вголос.

Він постояв ще трохи й пішов далі.

Усередині для нього нічого не було. Тобто воно було — рівне, звідусіль, те саме, що йшло крізь нього ще з рівнини й що він давно перестав помічати. Тут його стало більше. Він відчув це так, як людина відчуває, що зайшла з тіні на сонце: не подія, просто трохи інакше.

Він пройшов першу залу. Пройшов другу, де лежали п'ятий і шостий, і біля того, що сидів, — торба, і в торбі щось загорнуте, і Герман не став дивитися що.