Розділ 5. Надлишок

Виявилося, що вони не пишуть. Герман зрозумів це на четвертий день і спершу вирішив, що чогось не так зрозумів. Він просив у трьох різних людей одне й те саме — показував, ніби виводить пальцем по долоні, тицяв у стіну, малював у пилюці риску, — і всі троє однаково хитали головами й показували собі на скроню.

Тут пам'ятали. Скільки води в трьох колодязях, скільки лишилося в'яленого, чия черга йти по паливо, хто кому винен день роботи, як звали батька того, хто помер минулої зими, — усе це тримали в головах, розподіливши між кількома людьми, і кожен знав, до кого йти з яким питанням. Стара на ім'я Севва тримала харчі. Кульгавий, чиє ім'я Герман вивчив тільки на шостий день, тримав воду й черги. Старший тримав людей.

Він не міг цього прийняти. Не тому, що йому було шкода їх, а тому, що це не сходилося. За стіною стояло мертве місто з машинами, які літали. Люди, які будують дорогу без опор, ведуть облік. Люди, які роблять облицювальну плиту стандартною по всій планеті, домовляються про стандарт, а домовитися про стандарт без запису неможливо. Він пішов до Севви.

— Ваші вміли писати?

Севва подивилася на нього так, ніби він спитав, чи вміли вони дихати.

— Звісно.

— Тоді чому ніхто не пише?

І тоді вона розповіла, і розповідала довго, з паузами, і Герман під кінець уже не питав, бо все стало на місце й нічого гарного там не було. Вони писали. Писали всі й постійно. Просто писали не рукою. Севва пам'ятала — вона була мала, років шести, — що в матері була пластина, і на пластині з'являлися знаки, і мати їх читала. Знаки з'являлися й зникали, їх можна було посунути пальцем. У батька була своя, більша. У школі, куди Севва встигла походити один рік, дітям давали такі самі, і в перший рік учили тільки читати, а виводити знаки рукою починали, як вона казала, «пізніше».

Пізніше не настало. Герман сидів і рахував, і рахунок був короткий. Ті, хто вмів писати рукою, були дорослі. Дорослі лишилися нагорі, або пішли в двері, або згоріли — у всякому разі, у цій комуні їх не було жодного. Тут вижили діти. Ті, що встигли навчитися читати з пластин, і ті, що не встигли й цього.

А пластини померли разом з усім іншим.

— Ти пам'ятаєш знаки? — спитав Герман.

Севва довго думала. Потім взяла з долівки уламок і намалювала на камені три штуки — повільно, невпевнено, з тим виразом, з яким люди намагаються згадати обличчя.

— Оце було на дверях, — сказала вона. — Оце в матері на пластині, у кутку, завжди. А оце я не знаю де.

— Що вони означають?

— Не знаю, — сказала Севва. — Я не встигла.

Вона витерла їх долонею, ніби посоромилася, і пішла до казанів. Герман сидів на камені біля спуску й довго дивився в підлогу.

Вони не забули письмо. Письмо забуло їх. Воно лежало по всій цій планеті в мертвих пластинах, у мертвих машинах, за мертвими дверима — усе, що ця цивілізація знала про себе, ціле й недоторкане, — і жодна жива істота в радіусі, який Герман міг собі уявити, не мала способу до цього дотягнутися. А потім він пішов робити собі записник, бо це, схоже, було єдине, що він міг із цим зробити. Вийшло погано, і вийшло на четвертий день пошуків. Сажу він набрав із-під гільзи над вогнищем — жирну, м'яку, готову. Жир йому дали, коли він показав, чого хоче, і при цьому дуже виразно вважали, що чужий збожеволів. Паличку він застругав із держака зламаного списа.

З тим, на чому писати, було гірше. Плитка кришилася. Метал не брав. Плетене з трьох пасом розповзалося й пило чорнило, як промокашка. Урешті він згадав про машину. Він ішов до тієї стоянки півдня, і всю дорогу відчував, що робить дурницю, бо йшов до неї заради тонкого гнучкого шару, який бачив там під обшивкою мигцем і міг переплутати. Він не переплутав. Під зовнішньою пластиною справді лежав прошарок — світлий, гладкий, тягучий, схожий на дуже щільний папір, і Герман вирізав із трьох машин стільки, скільки зміг унести.

Сажа на нього лягала. Того вечора він сидів під стіною в своїй прибудові й писав перший рядок, і рука в нього була важка й незграбна, як буває після довгої перерви.

Він написав дату. Потім довго дивився на неї й закреслив, бо дати не було. Він не знав, який сьогодні день ані тут, ані вдома, і не мав жодного способу дізнатися, і вже давно не рахував. Він написав замість цього: День 1. Комуна.

І почав таблицю.

*

Маг прийшов до нього на другий вечір і сів поруч, дивлячись через плече.

— Що це?

— Записую.

— Навіщо?

— Щоб не забути.

— Ти забуваєш? — щиро здивувався маг.

— Забуваю, — сказав Герман. — І ще забуваю, що забув. Оце гірше.

Маг подумав над цим і чомусь дуже зрадів.

— У нас теж записують, — сказав він. — Тільки не так.

— А як?

Маг узяв із долівки камінець і покрутив його в пальцях.

— Ти береш річ і кладеш у неї те, що маєш у голові, — сказав він. — Не слова. Ціле, як воно є. Потім хтось бере цю річ і бачить те саме, що бачив ти. Так у нас усе. Так учать, так домовляються, так судять.

— І кожен так може?

— Кожен може взяти, — сказав маг. — Класти можуть не всі. Тим, хто кладе, дозволяють класти. — Він поворушив пальцями. — Дозволяють, розумієш?

— Хто дозволяє?

Маг поклав камінець на місце й подивився на нього.

— Ті самі, що потім приходять питати, що ти поклав, — сказав він.

Він сказав це рівним голосом, і Герман не став перепитувати, тому що бачив, як той дивиться на камінець.

— А в мене якраз добре виходило, — додав маг ні до чого й засміявся, і Герман не зрозумів чого.

Далі він щовечора сидів поруч, поки Герман писав, і його страшенно цікавили колонки. Не зміст — саме колонки. Він водив пальцем по рисці, яка ділила аркуш, і питав, чому одне з цього боку, а інше з того, і Герман пояснював, і на третій вечір зрозумів, що пояснює те, чого ніколи в житті нікому не пояснював, бо це не пояснюють. Це просто вміють.

— Ось, — сказав Герман. — Оце — те, що я знаю. А оце — те, що мені здається.