Розділ 4. Дірка

— Я не нашкоджу, — сказав чоловік удруге, старанно, як вимовляють завчену фразу, змісту якої не пам'ятають напевно.

Герман сидів на маті й дивився на нього знизу.

— Ти розумієш? — спитав він мовою Ірмета.

Чоловік просяяв. Це було видно навіть у майже повній темряві: він змінився весь, від плечей, і подався вперед.

— Розумію, — сказав він. — Мало. Слова. Не багато слова.

— Звідки ти їх знаєш?

— Чув, — сказав чоловік і зробив рукою жест, який нічого не пояснював. — Далеко. Не тут.

— Хто говорив?

— Один, — сказав чоловік.

Він трохи помовчав, дивлячись повз Германа, у стіну, і Герман устиг подумати, що зараз почує щось важливе.

— У тебе на голові волосся, — сказав чоловік із живим інтересом. — Можна?

Він підійшов і, не чекаючи відповіді, узявся за пасмо на скроні й потягнув — точнісінько тим самим рухом, що й дівчинка чотири години тому, тільки без її серйозності.

Герман терпів. За цей час він зробив три речі, і жодна з них не дала результату. Він потягнувся до чоловіка чуттям — так, як тягнувся до кожного в цій залі, автоматично, навіть не думаючи. Нічого. Не «мало», не «слабко». Порожньо, як порожня бетонна колона. Він перевірив прилад: обернувся до стіни, за якою спала родина, і намацав їх — троє, тепле, рівне, глибокий сон і щось тривожне в одного з дорослих. Прилад працював. Він потягнувся до чоловіка ще раз, повільно, шар за шаром, як мацав сплячого звіра.

Він мацав порожнє місце.

— Не вийде, — сказав чоловік, відпускаючи волосся. Він, схоже, зовсім не образився. — У мене нема цього. Мене не чути.

— Чому?

— Не знаю, — сказав чоловік і сів на п'яти навпроти, обхопивши коліна. — Ніколи не знав. Ти перший, хто пробував при мені отак...

Він пошукав слово, не знайшов і показав пальцями, ніби перебирає струни.

Герман сидів і думав про те, що в нього щойно відібрали. Півроку він жив із тим, що бачить людей наскрізь. Він знав, коли Оля бреше, знав, коли Гоша задоволений, і жодного разу за все це не подякував, бо це просто було, як зір. І от навпроти нього сидів єдиний у цьому світі, з ким можна поговорити, і саме він не читався.

Значить, доведеться, як усім.

— Тебе як звати? — спитав Герман.

— Ходімо, — сказав чоловік, підводячись. — Тут сплять. Ходімо, там вогонь.

Вогонь був у дальньому кінці зали, у ямі, біля якої нікого не було. Дорогою чоловік двічі зупинявся: раз, щоб підняти з підлоги черепок і покласти його на виступ у стіні, і другий раз просто так, посеред проходу, задивившись на плетену завісу в чужому дверному отворі. Він стояв перед нею секунд із двадцять, схиливши голову набік, і Герман стояв поруч, чекав і не питав.

Біля вогню він побачив його як слід. Чоловік був звичайного зросту, сухий, у довгій сорочці з того самого плетеного, з голими ступнями, і шкіра в нього справді була не фіолетова. Вона була темна — не смаглява й не чорна, як буває чорною шкіра в людей, а темна так, як буває темною вода в глибокому колодязі. Світло від вогню падало на неї й нікуди не поверталося. Через це в нього не було рис: Герман бачив лоба, ніс і губи, тільки коли той рухався, а варто було завмерти — і на місці обличчя ставала рівна пляма, у якій блищали очі.

Голова була гола. Ні відростків, ні волосся, ні шраму, нічого.

— Ти теж не звідси, — сказав Герман.

— Ні.

— З якого світу?

Чоловік підкинув у вогонь два уламки чогось, схожого на дошку, і довго дивився, як вони займаються.

— Ти їв? — спитав він.

— Їв.

— Вони дали тобі кисле?

— Дали.

— Це щоб перевірити, — сказав чоловік із задоволенням. — Кисле дають чужим. Хто не доїдає, того довго не пускають далі спуску. Ти доїв?

— Доїв.

— Значить, ти вже майже свій, — сказав чоловік і засміявся, і сміх у нього був негучний і дуже людський.

Герман відзначив, що на своє запитання відповіді не отримав, і не став перепитувати одразу.

Далі вони говорили ще з чверть години, і це була найважча розмова в його житті. У чоловіка було, за прикидками Германа, слів сорок, може, п'ятдесят. Він плутав час, не мав окремих слів для «вчора» й «завтра», а замість «багато» казав «як пісок». Половину фраз доводилося складати вдвох, по слову, з двома-трьома невдалими підходами.

І при цьому він примудрявся жартувати. Оце вражало найбільше. Людина з півсотнею чужих слів у голові знаходила спосіб сказати щось смішне: про кисле, про візок із вісімкою, про те, як старший наказує, усі роблять по-своєму, старший про це знає й теж робить по-своєму. Він жартував про комуну як людина, яка тут давно і яку тут терплять.

А потім він замовк на середині фрази.

Герман почекав. Чоловік дивився вбік і трохи вниз, туди, де при вогні лежав шматок бетону з арматурним прутом, що стирчав із нього, як стирчить кістка. Дивився довго, секунд сорок, і на обличчі в нього не було нічого, крім спокійного, повного, безмежного інтересу.

Потім він устав, підійшов до того бетону, присів і почав його розглядати.

Герман сидів біля вогню сам. Він порахував, скільки це триває. Дві хвилини. Три. На четвертій чоловік простягнув руку й доторкнувся до прута, провів по ньому пальцем від початку до кінця, кивнув сам собі, повернувся й сів так само, обхопивши коліна.

— Про що ми? — спитав він.

— Ти казав про старшого.

— А, — сказав чоловік. — Це нецікаво.

Далі він деякий час мучився. Було видно, що йому не вистачає слів на те, що він хоче сказати, і що це його дратує: він починав фразу, кидав її, починав іншу, махав рукою. Врешті він сказав щось коротке власною мовою, злісно, кудись убік, і заплющив очі.

Герман нічого не відчув. Він саме тому й дивився дуже уважно: у нього не було жодного способу зрозуміти, що зараз відбувається, і лишалося просто фіксувати все, що видно.

Вогонь у ямі на секунду став білим.

Не яскравішим — саме білим, як буває від магнію, і білим по всій ямі одночасно, від краю до краю, і одразу ж повернувся, і Герман устиг подумати, що йому здалося, коли помітив попіл.