Розділ 3. Кришка

Вони йшли до темряви, і Герман весь цей час не міг зрозуміти, куди саме. Попереду не було нічого, що він упізнав би як житло. Руїни тут стояли рідше й нижче, ніж у місті, з-під пилу де-не-де випинало щось округле й гладке, а далі до самого горизонту тяглися пагорби — не природні, надто рівні для природних, з тими самими плавними схилами, які він бачив під обірваним краєм дороги. Насипане. Кимось і навіщось насипане, дуже давно.

Візок скрипів. Одне з коліс мало вісімку й на кожному оберті клацало об борт, і той, хто йшов збоку, щоразу непомітно підбивав його долонею, і це виходило в нього так само машинально, як у Германа виходило колись, ідучи коридором офісу, торкатися пальцем кутика столу секретарки.

За півгодини до заходу вони звернули між двома пагорбами й пішли вниз. Спуск був пологий, вимощений битою плиткою, витертий тисячами ніг до глянцю посередині й засипаний по краях. Він ішов усе нижче, і стіни з обох боків підіймалися, і Герман, задерши голову, побачив, що пагорби над ним змикаються.

Не змикаються. Зімкнуті.

Над ним лежала плита. Одна, суцільна, без жодного шва, чорна знизу від кіптяви, і вона йшла далеко в обидва боки, і на ній зверху лежали ті самі пагорби — щебінь, земля, уламки, натягані руками за десятки років і вивалені згори так, щоб згори не було видно нічого, крім щебеню, землі й уламків.

Вони жили під кришкою. Хтось колись подивився на цю плиту й вирішив, що вона витримає, і решту життя інші тягали на неї каміння. Герман ішов униз похилим коридором і подумки перераховував це на людино-години, і виходило стільки, що він кинув рахувати на середині, бо кількість не вкладалася в голову.

І тоді його вдарило запахом. Він зупинився так різко, що той, хто йшов позаду, мало не наштовхнувся на нього й засичав. Тридцять чотири дні він дихав пилом. Пил не має запаху. У мертвому місті нема нічого, що пахне: там не гниє, не квасне, не преє й не цвіте, там сухо, і вітер, і руда порохня, і все.

А тут ударило все відразу. Дим — не один, а кілька різних димів, від різного палива. Мокрий камінь. Кисле — щось бродило, у великій кількості, десь ліворуч. Смажене м'ясо. Вичинена шкіра. Тепла вовна чи що воно там у них замість вовни. Гострий аміачний дух звідкись знизу, від якого сльозилися очі. Дитяча сеча. Хліб — не хліб, але щось, що пахло, як пахне піч. І під усім цим, рівно, суцільно, як бас під мелодією, — запах великої кількості людей, які живуть разом і не миються щодня.

Герман стояв посеред спуску, у темряві, і в нього текло з очей. Він витер обличчя й пішов далі, і подумав, що це, мабуть, і є перше з того, чому він обіцяв собі не дивуватися.

Раз, — сказав він собі. — Це раз.

*

Зала була величезна. Він не міг оцінити її, бо не бачив кінця: далі метрів сорока починалася каламуть, у якій рухалися вогні. Стеля йшла низько, метрів за п'ять, і трималася на квадратних колонах, розставлених з правильністю, яка робила з цього не печеру, а приміщення. Між колонами стояли будинки. Саме будинки. Не намети й не курені — з дверима, з дахами, які нічого не тримали, з віконними отворами, завішеними шкурами. Люди побудували собі будинки всередині будинку.

Вогонь горів у ямах, викладених каменем, і диму майже не було — Герман придивився й побачив, що над кожною ямою в стелі пробитий отвір із гільзою з металу, і тяга йшла кудись убік, не вгору. Він так і не зрозумів, куди воно потім виходить.

Світло було тепле й нерівне, і від нього все навколо здавалося рудим — те саме руде, від якого він відвик за місяць і яке тут раптом стало кольором дому.

І людей було багато. Ось цього він не порахував і навіть не намагався. Вони були скрізь: сиділи, ходили, розвішували щось, товкли щось у ступі, тягли, гукали через залу, сміялися. Дитина пробігла повз нього боком, не помітивши, і за нею — друга, і третя, і вони волочили за собою на мотузці якийсь брязкіт, і той брязкіт котився за ними по камінню з таким звуком, що Герман мимоволі усміхнувся.

А потім зала його побачила. Це сталося не одразу й не всюди. Спершу замовкли ті, хто був біля спуску; далі тиша пішла вглиб, як іде тріщина по склу, — нерівно, стрибками, обходячи то одну групу, то іншу, і десь удалині ще довго товкли в ступі, поки й там не зупинилися.

Герман стояв біля кінця спуску й тримав руки так, щоб їх було видно. Він і не думав, що бути в центрі уваги — це фізично боляче. Воно вдарило в нього з усієї зали одночасно: цікавість, страх, недовіра, роздратування, чиясь дуже конкретна злість, чийсь захват, — сотні джерел на відстані менше сотні кроків, без жодної стіни між ними, і все це в закритому приміщенні, з якого нікуди не подітися. Він стояв, тримав долоні відкритими й дуже старався, щоб на обличчі нічого не було.

За першу хвилину в комуні він з'їв більше, ніж за попередні дванадцять днів.

Далі почалося те, до чого він виявився зовсім не готовий.

Ішли жінки. Вони йшли до візка, і Герман зрозумів, що зараз буде, за секунду до того, як зняли покривало, — тому що почув, як воно наближається. Це не було схоже на страх патруля. Страх гострий, вузький і швидко перегорає. А те, що йшло від жінки, яка добігла до візка перша, було широке, глибоке й таке густе, що Герман відчув його на язику як щось солоне.

Вона закричала. Кричала вона довго, на одній ноті, і в неї відібрало ноги, і її тримали за руки з двох боків, і відростки в неї на голові стирчали врізнобіч, задерев'янілі, як розчепірені пальці.

Герман відступив на два кроки й уперся спиною в стіну.

Він тримав.

Він тримав, як тримав уранці, тільки цього разу це було довго, і не від однієї людини, а від усіх, кому вона була рідна, і вони підходили по черзі, і кожен додавав. Він стояв, притиснувшись лопатками до бетону, дивився в підлогу, і в нього повільно, крапля за краплею, набиралося в носі.

Він устиг витерти раніше, ніж потекло, і в ту саму мить із неприємною ясністю зрозумів дві речі. Перша: він щойно старанно приховав від чужих людей, що йому погано від їхнього горя, — і сховав це не з делікатності, а тому, що вранці ця сама кров уже принесла йому щось на кшталт довіри, і він не хотів витрачати ефект удруге.