Розділ 2. Сто кроків

Він ішов на схід і рахував уголос.

Це виявилося корисніше, ніж він думав. Голос звучав погано — сипло, чужо, з подвоєним «с», якого раніше не було, — але поки він рахував, він знав, що йде, і знав, скільки пройшов. Двісті. Триста. На п'ятистах він збився й почав спочатку, і це теж було добре, бо на це треба було звертати увагу.

Потім чуття змінилося. Далеко на сході стояла та сама рівна маса теплого — без країв, без окремих точок, нерухома. Вона не рухалася вже годину, і Герман поклав собі, що це поселення.

А ближче, майже впоперек його дороги, було інше. Це було ближче настільки, що він розрізняв окремі точки, і вже саме по собі означало відстань: якщо він бачить кожного, значить, до них не більше кількох сотень кроків.

Вісім чи дев'ять точок, дуже швидких. І серед них — п'ять чи шість повільніших, і в цих повільніших була паніка.

Він знав цей смак. Це був страх, і він був людський.

Герман зійшов з колії й побіг. Як він біг, він потім не згадав. Пам'ять почалася з того, що він уже стояв за перекинутою плитою, за півсотні кроків від них, і рахував — бо звик спершу рахувати, — а позаду лишилося кількасот кроків, яких у голові не було.

Їх було семеро. Один лежав. Двоє тягли його за руки в бік вузького проходу між стінами, третій задкував за ними, виставивши перед собою щось довге з блискучим наконечником. Ще двоє стояли з боків проходу, і один із них саме кричав.

Звірів було вісім. Ті самі. Низька голова, чотири пальці, кігті не втяжні. Вони не кидалися разом. Вони працювали як собаки: двоє тримали увагу спереду, ще двоє заходили лівим боком, решта чекала. Один із них уже тягнув по пилюці щось довге й темне, і Герман не одразу зрозумів, що це ще одна людина.

Він порахував це все за три чи чотири секунди. За ці три чи чотири секунди звір, який заходив ліворуч, дістав до того, хто задкував, і той упав, і в проході стало на одного менше.

Герман розкрився й вигріб усіх вісьмох. Це не було ані складно, ані цікаво. Вісім простих гарячих голодів, розкиданих на площі з тридцять кроків, — він забрав їх усі одним рухом, як стирають написане з дошки. Резерв стояв повний, місця в ньому не було, і те, що він забрав, просто розсіялося.

Звірі попадали там, де стояли. Один з них ішов у стрибку й проїхався мордою по пилюці ще метрів зо два. Той, що тягнув людину, ліг просто на неї.

Стало тихо.

Герман вийшов з-за плити. Він устиг зробити чотири кроки, перш ніж вони його побачили. Той, що кричав, замовк на півслові. Двоє, які тягли пораненого, впустили його й схопилися за свої списи. Хтось позаду, у проході, коротко засичав.

І всі шість — п'ять, поправив себе Герман, п'ять, шостий лежав під звіром — розвернулися до нього.

Вони були люди. Ось що вдарило його першим, і вдарило зовсім не так, як він готувався. Він одинадцять днів ішов рівниною й репетирував подумки, що побачить будь-що, і що дивуватися не буде, бо це інший світ і тут усе інакше.

А там стояли люди. Дві руки, дві ноги, плечі, обличчя, той самий зріст, те саме, як вони перерозподілили вагу на задню ногу, коли злякалися.

Просто шкіра в них була з фіолетовим відливом, як буває у людини на морозі, тільки рівно, по всьому.

А замість волосся в них були відростки. Десятків зо два, у кожного, довжиною з палець, тонкі, шкіряні, лежали по голові назад, як притиснута шерсть.

І вони ворушилися. Не всі й не однаково. У того, хто стояв ближче, вони піднялися й розійшлися віялом і завмерли, націлені на Германа. У двох інших дрібно тремтіли. У того, хто щойно кричав, вони прилягли до черепа й не рухалися зовсім.

Герман зупинився. Він стояв за двадцять кроків від них і дуже виразно розумів, що зараз втрачає обличчя перед самим собою, тому що вони дивилися на нього своїми, а він дивився на їхні відростки й не міг перестати.

Він примусив себе перевести очі нижче. Списи. Держаки з чогось світлого, наконечники з металу, різані й підточені, з тим самим невеликим напливом на краю, який він бачив на балці. Стрічки на держаках, плетені в три пасма.

Візок стояв боком у проході, там, куди вони тягли пораненого. Двоколісний, з високими бортами, з довгим дишлом.

Герман опустився на одне коліно й приклав долоню до сліду, який візок залишив у пилюці. Ялинка. Поперечні ґрунтозачепи через дві фаланги.

Чотири долоні й трохи.

Він стояв навколішки посеред мертвого міста, над колією, за якою йшов три доби, і тримав над нею руку, і дуже виразно відчував, як п'ятеро озброєних людей за двадцять кроків від нього не розуміють, що він робить, і бояться дедалі сильніше.

Він устав повільно, показавши їм порожні долоні.

Один із них щось сказав. Мова була швидка, з великою кількістю приголосних і з тим, чого Герман раніше не чув: наприкінці фрази той не підвищив і не знизив голос, а якось перервав його, ніби прикусив.

Герман відповів мовою Ірмета. Він сказав коротко: я не нашкоджу. Ці три слова він знав напевно, він чув їх від Саала.

Нічого не сталося. Ані розуміння, ані впізнавання. Той, хто говорив, повторив своє, голосніше й повільніше, — так, як говорять з тим, хто не чує.

Герман сказав ті самі три слова ще раз. Потім сказав їх українською.

Відростки в того, що ближче, повернулися до нього щільніше.

Тоді він спробував жестами. Він показав долонею на себе, потім на них, потім розвів руки. Він показав на сплячих звірів, потім провів ребром долоні поперек горла. Він показав на пораненого й зробив рух, ніби піднімає.

Той, хто стояв ближче, опустив спис нижче й трохи вбік — і всі троє за ним відступили на крок.

Герман зупинився. Він не знав, який із його жестів означає тут щось інше, і не мав жодного способу дізнатися. У нього був набір рухів, який працював на всій його планеті, і на цій він щойно висловив ним щось, від чого озброєні люди відступають.

Він кілька днів тому вирвав із машини чотириметрову штабу й метнув її в стіну за двісті метрів.