Розділ 1. Одиниця

Слід ішов на схід.

Герман сидів над ним третю годину. Дві смуги в пилюці, між ними — гладке, недоторкане. Значить, не гусениці. Значить, колеса, і між ними просвіт, у який можна покласти долоню руба й не зачепити ні того, ні того.

Долоня була його єдиним інструментом.

Він придумав це на другий день ходу. Приклав руку до цілої облицювальної плити — до тієї, що лежала рівно й не розсипалася, — і порахував, скільки долонь укладається в довжину. Плита була стандартна, він бачив такі сотнями, і всі однакові. Отже, плита — константа. Отже, долоня — одиниця.

Ширина колії — чотири долоні й трохи. Протектор — ялинка, поперечні ґрунтозачепи через дві фаланги. Глибина в пилюці — півфаланги.

Він відійшов на крок убік, туди, де пил лежав такий самий сірий, і наступив. Присів. Подивився.

Його слід був глибший.

Це нічого не давало, поки він не знав, скільки важить сам, а він не знав. На Землі він важив вісімдесят два кілограми, і це число більше не означало нічого.

У голові в нього було вже чотирнадцять таких «отже», і найстаріші попливли. Учора він двічі не міг згадати, чи є ґрунтозачепи на обох смугах, чи тільки на правій, і довелося вертатися півтори години назад, до місця, де слід був чіткий, і дивитися.

Він робив це все життя інакше. Він писав.

Блокнота не було. Не було з чого зробити блокнот, не було чим писати, і не було де взяти і те, і те.

Герман потер обличчя й устав.

Він відійшов на десять кроків від колії, розрівняв пилюку ребром долоні й провів по ній три борозни. Різної глибини: у фалангу, у півфаланги, у чверть.

Це був baseline. Він подивиться на них завтра в цей самий час і побачить, скільки з'їдає вітер за добу. Тоді слово «свіжі», яке він сказав сам собі на височині, нарешті отримає число замість відчуття.

Він запам'ятав місце по кутовій вежі за спиною й пішов уздовж колії.

*

Через дві години він спробував бігти.

Він розігнався так, як розганявся останні одинадцять днів на рівнині, — до тієї межі, за якою повітря переставало бути повітрям і починало бути стіною. Руїни пішли повз нього суцільною сірою смугою.

Це було весело хвилини зо три.

Потім під ногами замість пилюки почалася гола плита, і колія зникла.

Він зупинився не одразу — метрів через двісті, і не тому, що не міг швидше, а тому, що не встиг вирішити. Повернувся. Пройшов плиту від краю до краю, потім упоперек, потім рачки. Слід не лягав на гладке. Слід був там, де був пил, а пилу на плиті не було, вітер вимів.

Він знайшов колію за чотириста метрів, з іншого боку майданчика, і не там, де шукав.

Три години. Він витратив три години на те, щоб пробігти двісті метрів.

Тіло могло тягти бетонну секцію з арматурою. Тіло могло бігти, поки не набридне. Тіло не могло зробити єдину річ, яка була зараз потрібна: іти повільно й дивитися під ноги.

Він устав і пішов повільно, дивлячись під ноги.

*

Дорога висіла в небі.

Він побачив її ще з рівнини й тоді вирішив, що це естакада, у якої обвалилися опори. Зблизька опор не було. Не було й слідів від опор: жодного пенька, жодного бетонного стакана в землі, жодної арматурної щетини. Стрічка йшла метрів за сорок над ним, завширшки як три смуги, вигиналася довгою пологою дугою — і обривалася, просто закінчувалася в повітрі рваним краєм. Другий кінець теж не спирався ні на що.

Герман задер голову й стояв так, доки не заболіла шия.

Потім він почув.

Звук був на самій межі чутного — низький, рівний, такий, що ловиш його не вухами, а зубами. Він ішов згори. Герман відійшов на двадцять кроків, і звук ослаб. Підійшов упритул, і звук став чутнішим настільки, що почало нудити.

Воно працювало.

Сорок років, а може, більше. І воно й досі працювало.

Повітря під обірваним краєм було неправильне.

Він помітив це, тільки коли підійшов до самої тіні від дороги й побачив крізь неї стіну будівлі на тому боці. Стіна дрібно тремтіла й зсувалася вбік, як тремтить дальній кінець вулиці над розпеченим асфальтом. Тільки повітря було холодне. Герман поводив рукою — нічого. Ніякого тепла, ніякого потоку, ніякого опору.

А в самому мареві щось рухалося.

Спершу він вирішив, що це птахи, і навіть зрадів, бо птахів тут не було. Потім придивився.

Це були уламки. Шматок поручня, три чи чотири камені завбільшки з кулак, щось довге й пласке, схоже на відірваний лист обшивки. Вони йшли по колу — повільно, метрів за десять над землею, приблизно з тією швидкістю, з якою людина йде пішки. Коло було нерівне. Воно хиталося, як хитається погано насаджене колесо.

Під ним, на землі, лежав конус.

Правильний, як з підручника: щебінь із вершиною просто під обірваним краєм, з рівними схилами. Герман обійшов його. Основа — кроків двадцять. Висота — вище за нього вдвічі.

Купа не впала одразу. Купа насипалася. Значить, воно скидає по шматку за раз. Значить, є частота.

Він сів на камінь і став дивитися.

Перший уламок випав через двадцять хвилин: коло смикнулося, наче хтось моргнув, і шматок поручня вилетів з нього по дотичній, ударився об схил конуса й з'їхав донизу. Решта пішла далі, ніби нічого не сталося.

Другий — через сорок хвилин із чимось. Третій — майже одразу після другого.

Герман просидів там ще годину й не знайшов жодної закономірності.

Тоді він кинув камінь.

Він вибрав рівний, з кулак, і жбурнув просто вгору, у марево. Камінь пішов так, як ходять камені, — і на висоті метрів десяти передумав. Він не завис. Він сповільнився плавно, без ривка, ніби влетів у воду, потім хитнувся вбік і почав падати не туди, куди мав. Упав за вісім кроків від Германа.

Другий камінь, такий самий, кинутий так само, з тієї самої точки, пройшов марево наскрізь і мало не влучив йому в голову.

Третій зупинився. Просто став у повітрі — Герман устиг порахувати до трьох — а потім поплив угору й пристав до кола.