Глава 27

Розділ 27. Слід

Він не пам'ятав, скільки це тривало.

Пам'ятав перші хвилини — як воно ринуло в нього, і як він одразу зрозумів, що Саал не перебільшував.

Гальванічний цех був калюжею. Радій із дідового годинника — порошинкою.

Це було море.

Кожна клітина цих тіл справді була просякнута наскрізь — чотириста двадцять шість років і триста років, шар за шаром, десятиліття за десятиліттям, — і воно йшло в Германа густо, важко, безперервно, і не думало кінчатися.

Він відключився на другій хвилині.

Отямився він від холоду.

Було світло — руде, ранкове. Він лежав горілиць у розкиданому камінні біля розібраної могили, і перше, що зрозумів, — йому не боляче.

Не «менше боляче». Не боліло.

Він лежав і боявся поворухнутися, бо це було неправильно. Останні два тижні його вивертало кожні дві години, і він жив у постійному тлі того, як його тіло рветься зсередини. А тепер цього не було.

Тобто воно нікуди не поділося — Герман відчував, що невидиме й далі йде крізь нього, рівно, звідусіль. Просто воно більше не мало значення.

Оце було найдивніше. Не «тіло встигає латати». Не «стало легше». Те, що два тижні вбивало його щосекунди й від чого його вивертало власними нутрощами, — тепер було для нього чимось на кшталт протягу. Неприємно. Не смертельно. Він відчував, як воно рве в ньому клітини, і відчував, як вони зростаються назад, і між цими двома подіями не проходило й миті.

Він міг би жити тут. Просто жити.

Він повільно, обережно підняв голову.

І подивився на ногу.

Нога була.

Не така, як мала бути, — коротша, тонша за праву, дивного кольору, з гладкою рожевуватою шкірою без жодної волосини. Ступня була маленька, як у підлітка. Але вона була, вона рухалася, і коли Герман поворушив пальцями, вони поворушилися.

Він сів і довго тримався за неї обома руками.

Потім подивився на плече. Там теж усе заросло: залишилася велика гладка пляма, схожа на слід від опіку, і рука працювала.

Він устав.

Похитнувся, впав, устав знову. Ліва нога тримала погано — коротша на пару сантиметрів, слабша, — але тримала.

Він оглянув місце.

Тіл не було.

Він знав, що їх не буде, і однаково довго дивився на порожню нішу під плитою. Не лишилося нічого — ні одягу, ні того темного гладкого, у що вони були вдягнені, ні кісток. Тільки тонкий шар сірого пороху на камені, який уже почав розносити вітер.

Герман стояв над цим місцем і не міг зрозуміти, що відчуває.

Він чекав відрази. Провини. Того чорного, з чим прожив півроку, — коли зробив щось, чого робити не можна, і тепер маєш із цим жити.

Не було.

І оце злякало його більше, ніж якби було.

Він сів на камінь і чесно спробував розібратися.

Я щойно з'їв двох розумних істот.

Він проговорив це подумки, повільно, чекаючи реакції.

Реакції не було.

Він спробував інакше: згадав Аріну на дні народження — і всередині одразу штрикнуло, як штрикало завжди. Згадав Сашка на бетоні — те саме, гостро, боляче.

Механізм працював. Совість була на місці.

Просто на цьому вона мовчала.

І Герман, сидячи в мертвому місті над порожньою могилою, зрозумів чому — і від цього стало трохи легше й водночас гидко.

Тому що вони самі попросили. Тому що я обіцяв. Тому що інакше я б помер.

Три причини. Кожна справжня. Кожна витримує будь-яку перевірку.

Уперше в житті в нього було виправдання, до якого неможливо причепитися.

І саме тому Герман, який навчився не довіряти власним поясненням, дуже акуратно записав це собі — не в блокнот, блокнота не було, а в те місце в голові, де тримають небезпечне:

Найспокійніше мені було після найгіршого, що я зробив.

Це не тому, що воно не найгірше. Це тому, що виправдання було найкраще.

Запам'ятай це відчуття. І бійся його.

Він відновлювався одинадцять днів.

Рахував по брикетах — з'їдав один на добу й відкладав фольгу, і коли фольги стало одинадцять, вирішив, що досить.

Він не поспішав. Уперше за всі ці місяці він міг не поспішати: тіло було ситим так, як не було ніколи, регенерація не вимагала палива щохвилини, і вперше з дачі в нього нічого не боліло.

Він займався ногою.

Це виявилося найдивнішою роботою в його житті. Він сідав, клав долоні на це коротке рожеве, заплющував очі — і працював зсередини, тим самим уявним пультом: тягнув, добудовував, вирівнював. Матеріалу вистачало з надлишком; він розтягував кістку по міліметру за день, нарощував м'яз, змушував рости волосся.

На восьмий день нога зрівнялася з правою.

На одинадцятий вона стала невідрізненна — той самий колір, той самий розмір, той самий шрам на коліні, який Герман поставив собі в дитинстві й відтворив по пам'яті, бо без нього нога виглядала чужою.

І тільки тоді він зайнявся собою.

Тобто перевіркою — тим, що завжди робив після кожної зміни: сідав і міряв, наскільки він тепер інший.

Цього разу міряти довелося довго.

Спершу тіло.

Він знайшов на околиці уламок перекриття — плиту, приблизно таку, як піднімав на стадіоні, і тоді це було межею його можливого: він тоді витягнув її на адреналіні, з розірваним боком, і потім не міг згадати як.

Він підняв її і потримав.

Потім поставив, знайшов більшу — довгу секцію з арматурою, яку на Землі брав би кран, — і підняв теж.

Він поставив її обережно, щоб не переламати, і довго стояв поруч.

Це вже не «сильна людина», — подумав він. — Триста десять у залі — то була сильна людина. Оце вже не людина взагалі.

Він побіг.

Він біг рівниною двадцять хвилин на повній швидкості, засікаючи по власному лічильнику, — і зупинився не тому, що видихався, а тому, що стало нецікаво. Дихання було рівне. Серце не гупало. Він міг би бігти так до вечора й, певно, до ранку.