Глава 26

Розділ 26. Обіцянка

Після смерті Саала Ірмет почав говорити.

Це сталося не одразу — перший день він майже мовчав, сидів під стіною й дивився в тріщину. А потім, наче в ньому щось відкрутили, заговорив і говорив три дні майже безперервно.

Герман слухав.

Він не питав, чому Ірмет раптом став щедрий на слова, — він і так розумів. Коли двоє, слова треба економити, бо ти не сам і хтось тебе почує потім. Коли один — економити нема для кого.

Ірмет говорив, як говорять із дверима, що зачиняються.

Він розповідав різне.

Про те, як улаштоване те, чим вони працюють: що воно є скрізь, у різній кількості, і що є світи, де його вдосталь, і світи, де його майже нема — як тут. Що це не одне й те саме з тим, чим працює Герман, але сусіднє, і тому Герман може їсти їхнє, тільки з нього мало користі — «як їсти сіно».

Про те, що сила залежить від того, наскільки далеко ти від дому. Що маг, який удома здатен зупинити річку, за кілька світів ледь запалить свічку. Що тому справді сильні або сидять удома, або йдуть у те, що не залежить від відстані.

— У що саме? — спитав Герман.

— У тіло, — сказав Ірмет. — Перебудовують себе. Або йдуть у ті світи, де все роблять машинами. Машина працює скрізь однаково. Річка нікуди не тече, коли ти далеко від дому, — а важіль важелем лишається.

Він подивився на Германа.

— І в цьому твоя цінність, до речі. Те, що в тобі, — воно теж не залежить від відстані. Ти скрізь однаковий. Це майже ні в кого так.

Про переходи він розповідав неохоче.

— Між світами є простір, — сказав Ірмет. — Ти в ньому був. Ти навіть щось відчув, я бачив.

— Що це було?

— У нас нема для цього слова, яке ти зрозумієш. Найближче — «усе». Або «ніщо». Це те саме.

— Там щось є, — сказав Герман. — Я відчув. Воно живе.

Ірмет довго мовчав.

— Так, — сказав він нарешті. — Там є мешканці.

І замовк так, що стало зрозуміло: продовження не буде.

Про смерть він заговорив сам, на другий день.

— Ти ховатимеш нас? — спитав він.

— Так.

— Не закопуй глибоко, — сказав Ірмет. — Не треба. Просто прикрий, щоб не дістали.

— Хто?

— Хто-небудь, — сказав Ірмет. — Тут є хто-небудь, ти сам бачив сліди. Прикрий каменем. Ми не гниємо.

Герман подивився на нього.

— Що?

— Наші тіла не гниють, — сказав Ірмет буденно. — Кілька років точно. Потім повільно, дуже повільно. Тому вдома нас палять.

— Навіщо?

Ірмет ворухнув плечем.

— Щоб ніхто нічого не зробив із тілом, — сказав він. — Із таких тіл роблять речі. Дуже погані речі. У нас за це вбивають — не того, хто зробив, а всю його лінію.

Він сказав це так, як кажуть, що взимку слизько.

— Які речі? — спитав Герман.

— Тобі не треба.

— Ірмете.

— Тобі. Не. Треба. — Ірмет уперше підвищив голос, і в цьому було стільки, що Герман відступив. — Є речі, знання про які саме по собі притягує біду. Ти й так уже знаєш забагато для того, хто не мав знати нічого.

Герман довго сидів із цим.

Він не отримав відповіді — але отримав щілину.

І крізь цю щілину було видно: у них, у цих спокійних істот, які рахують свої дні, як бухгалтери, є щось таке, за що вбивають цілими родами. Є речі, які роблять із мертвих тіл. Є звичай палити своїх — не з поваги, а зі страху.

Ірмет проговорився один раз, буденно, — і одразу закрився.

І Герман зрозумів дуже просту річ: усе, що йому розповіли за ці дні, — це тонкий верхній шар. Дуже тонкий. А під ним лежить те, чого йому не скажуть ніколи, і чого він, найпевніше, не хотів би знати.

На третій день Ірмет повернувся до тіл.

— Ти обіцяв подумати, — сказав він.

— Я не обіцяв.

— Тоді обіцяй зараз.

Герман відклав брикет, який гриз, і подивився на нього.

— Ні.

— Слухай мене. — Ірмет говорив повільно, роблячи паузи, і Герман бачив, як йому це коштує. — Я не прошу тебе робити це зараз. Я не прошу тебе робити це взагалі. Я прошу дати мені слово в одному-єдиному випадку.

— У якому?

— Якщо це знадобиться, щоб вижити.

Герман мовчав.

— Подумай, — сказав Ірмет. — Ти в чужому світі, який тебе вбиває. Ти нічого тут не вмієш. Ти сам. Уяви, що настане день, коли ти або зробиш це, або помреш.

— Тоді я помру.

— Ні, — сказав Ірмет. — Ти не помреш. Ти зробиш це — і будеш себе ненавидіти, тому що не давав слова, тому що зрадив сам собі, тому що вирішив у розпачі, а не на холодну голову.

Він трохи подався вперед.

— Я хочу, щоб ти вирішив зараз. Поки не помираєш. Поки тобі не боляче й не страшно. Щоб потім, якщо це станеться, ти виконував обіцянку, а не ламався.

Герман сидів, і в нього всередині все опиралося.

— Це маніпуляція, — сказав він.

— Так, — погодився Ірмет. — Це маніпуляція. Я старий, я маніпулюю добре. Це не робить мене неправим.

— Навіщо тобі це?

І от тут Ірмет уперше за весь час не відповів одразу.

Він дивився в тріщину в стелі, і Герман дивився на нього — і не міг прочитати нічого, бо той закрився, як закривався щоразу, коли Герман підходив надто близько.

— Мені не подобається думка, — сказав Ірмет нарешті, — що я тут просто лежатиму.

Герман дав слово.

Він зробив це неохоче, з тим гидким відчуттям, з яким підписують папір, не дочитавши, — але зробив, бо Ірмет був правий у головному: краще вирішити зараз.

І тому, що був певен, що не знадобиться.

Оце й було головним. Він давав обіцянку, як дають обіцянку не пити з горла, — упевнений, що ситуація ніколи не настане.

— Кажи вголос, — зажадав Ірмет.

— Якщо це буде потрібно, щоб вижити, — сказав Герман, — я це зроблю.

— Добре.

І Ірмет заплющив очі, і Герман відчув, як від нього пішло щось рівне й тихе.

Полегшення.

Він помер уночі.

Герман цього разу не спав — він уже кілька діб спав уривками, по годині, — і встиг помітити, як гасне.