Глава 23

Розділ 23. Мова

Перші години він просто вмирав.

Потім з'ясувалося, що це не години, а щось інше — час у мертвому кораблі не мав ні початку, ні поділок, — але спершу Герман рахував, бо рахувати було єдиним, що лишалося людського.

Він нарахував одинадцять разів.

Одинадцять разів його вивертало так, що виходило не те, що він з'їв, — виходило те, з чого він складався. Слизово-червоне, з клаптями, з чимось, що не мало бути назовні. Він падав чолом у це, задихався, а всередині вже гарячково працювало, зшивало, добудовувало те, що щойно вийшло, — і за кілька хвилин він знову міг сидіти, і його знову вивертало, і знову.

Одинадцятий раз він уже не рахував. Просто перестав.

Йому не ставало краще.

Оце було найгірше — і Герман, у якого між нападами лишалися хвилини ясності, зафіксував це холодно, як фіксував завжди: краще не стає. Те, що його вбивало, не припинилося. Воно йшло далі, рівно, звідусіль — з повітря, з підлоги, зі стін, — і його тіло не могло цьому завадити. Воно могло тільки латати.

Латати те, що руйнувалося просто зараз.

Він відчував це фізично: тисячі дрібних смертей щосекунди й тисячі дрібних воскресінь, безперервно, у кожній клітині, — і між цим не було ні перепочинку, ні паузи.

Він жер.

Він доїв бандаж. Потім вигриз усе, до чого дотягувався в підлозі. Потім поповз — рачки, бо йти не міг, — до найближчої стінки й почав вигризати її. Матерія йшла важко, крихтами, але йшла, і кожна крихта одразу зникала в тому, що всередині нього гарячково латало його ж.

Він робив це, не думаючи. Тварина, яка їсть, щоб не вмерти цієї секунди.

Прибульці на нього не дивилися.

Це він теж помітив — у ті хвилини, коли міг щось помічати. Двоє, обмотані шарами тьмяного світла, сиділи в передній частині салону, біля мертвої панелі, і не звертали на нього жодної уваги.

Він зрозумів чому.

Не зі слів — слів він не розумів. Із того, що йшло від них. Коли перший кинув на нього погляд — короткий, ковзний, — Герман відчув, що в цьому погляді. Нічого. Так дивляться на річ, яка зламалася і вже нецікава. Так дивляться на те, що зараз перестане існувати й не варте уваги.

Вони думають, що я вмираю, — зрозумів Герман.

І це було логічно. Вони бачили істоту, з якої лізуть власні нутрощі. Будь-хто вирішив би, що це агонія.

Вони чекали, коли він скінчиться.

Він не скінчився.

Мабуть, минуло дуже багато часу — Герман не знав скільки, — перш ніж перший обернувся до нього вдруге.

І Герман відчув, як щось у ньому змінилося.

Той дивився довго. Уже не ковзно. Уважно.

Потім сказав щось другому — коротко, з тим клацанням усередині слова.

Другий обернувся теж.

І обидва мовчки дивилися на людину, яка сиділа під стіною в калюжі власної крові й слизу, обгризала бетонно-металеву перегородку й не помирала.

Ось тоді вони встали.

Вони підійшли не як до людини.

Герман це відчув одразу, і це було майже смішно: за весь час у полоні, за все, що з ним зробили, — тільки зараз він відчув себе по-справжньому річчю. Двоє підійшли й стали над ним, і те, що йшло від них, було рівне, ділове, зацікавлене.

Так підходять до знахідки.

Перший присів навпочіпки. Простягнув руку — довгі пальці, гладка шкіра без пор — і поклав долоню Герману на груди.

І Герман відчув, як у нього лізуть.

Це було не боляче. Це було гірше.

Щось чуже ввійшло в нього — не в тіло, глибше, — і почало намацувати. Обережно, точно, професійно: як шукають потрібний дріт у джгуті. Воно йшло вздовж того, що жило в ньому, обмацувало, приміряло — і Герман зрозумів із крижаною ясністю, що зараз відбувається.

Його намагалися вимкнути.

Точніше — перехопити. Узяти те, що в ньому, під свою руку: не витягти, а підпорядкувати, як підпорядковують чужий пульт.

Герман смикнувся й ударив у відповідь — усім, що мав, наосліп.

І нічого не сталося.

Але й у прибульця нічого не вийшло.

Герман відчував це збоку, ніби спостерігав за чужою роботою.

Чуже намацало те, що в ньому, — і не змогло за це вхопитися. Наче рука в товстій рукавиці намагається взяти голку. Воно було там, воно було поруч, воно навіть якось торкалося — але не бралося. Наніти не відгукувалися чужому. Вони взагалі його не помічали: вони знали одну людину, і цією людиною був Герман, і все, що приходило ззовні, для них просто не існувало.

Перший прибулець прибрав руку.

Спробував ще раз, інакше — Герман відчув, як чуже заходить з іншого боку, тонше, наполегливіше.

Те саме.

Тоді підійшов другий і зробив те саме. Довше. Герман лежав під двома чужими руками, і в нього всередині повзали, і його вивертало просто під ними, і вони не відсунулися, а просто чекали, поки він докінчить блювати, і продовжували.

Не вийшло і в другого.

Вони відступили.

І тут Герман відчув від них перше по-справжньому виразне — злість. Коротку, суху, роздратовану злість людей, у яких не спрацював інструмент.

Вони заговорили між собою. Швидко, довго, з тим клацанням. Герман, лежачи на боці, дивився на них знизу й не розумів ані слова, і від власної глухоти йому було страшніше, ніж від усього іншого: вирішувалася його доля, і він навіть не чув, як саме.

Розмова була коротка.

Потім перший знову підійшов, присів — і взяв Германа за голову обома руками.

Він не встиг злякатися.

У череп увійшло розжарене.

Це не можна було назвати болем — біль Герман знав, біль був у нього щодня останні години. Це було інше: наче в голову залізли й почали там писати, продряпуючи борозни просто по живому, гарячим і гострим, не питаючи й не пояснюючи.

Він закричав. Він не чув свого крику.

Він відчував тільки, як у ньому щось вкладають — не думки, не образи, а щось зовсім чуже, структурне, — і як воно вгризається й займає місце, і як від цього рветься те, що там уже було.