Глава 22

Розділ 22. Інші

Того дня нічого не віщувало.

Герман прокинувся — умовно прокинувся, бо світло в камері не гасили ніколи й доба тут була його власним винаходом, — з'їв те, що приїхало щілиною, і сів працювати.

Робота була та сама, що останні тижні: ніжка стільця. Він вибрав її як полігон — товща за пруток рами, тонша за двері, — і день за днем розсипав її по краю, по волосині, стежачи, щоб зовні нічого не було видно. Метал під пальцями кришився дуже повільно. Голова боліла тупо й рівно.

Він працював годину. Потім лежав, відновлюючись. Потім знову.

Об одинадцятій — за його рахунком — мав увімкнутися дисплей із Куратором.

Дисплей не ввімкнувся.

Герман відзначив це й не надав значення. Розклад міг зсунутися, у них могли бути свої справи.

А потім у трьох метрах від нього повітря розійшлося.

Це не було схоже ні на що.

Просто в порожньому просторі камери, між ліжком і дверима, з'явилася вертикальна щілина — тонка, як волосина, довжиною в людський зріст, — і з неї полилося світло, якого не могло бути в бетонній коробці без вікон.

Щілина розкрилася.

Не розчинилася, не спалахнула — саме розкрилася, розійшлася вбік, як розходяться краї розрізу, і за нею було не приміщення. За нею було щось інше: сірувате, каламутне, з рухом усередині, ніби дивишся крізь товщу води в темний день.

Герман устав із ліжка. Дуже повільно.

І з розрізу вийшли двоє.

Це були люди.

Оце вдарило його найдужче — не жах, не дивовижа, а саме буденність: із неможливої діри в повітрі вийшли двоє звичайних людей. Двоє чоловіків, високих, худих, у чомусь темному й гладкому, що не було ні одягом, ні бронею.

Тільки коли перший ступив у світло лампи, Герман побачив дрібниці.

Шкіра занадто рівна — без пор, без плям, як у поліграфії. Пропорції обличчя трохи не ті: очі посаджені ширше, ніж бувають, підборіддя вужче. Пальці на пів фаланги довші за людські. І волосся — рівне, темне, але воно росло не так, лінія на лобі йшла інакше.

Мутанти, подумав Герман тупо. Люди з якимись мутаціями.

Він не знав, що ще подумати.

Перший подивився на нього. Обвів очима камеру. Сказав щось другому — коротко, три склади, з клацанням усередині слова.

І кинув.

Герман не встиг побачити що. Щось дрібне, темне, розміром з горіх, відділилося від його долоні й полетіло — не швидко, по дузі, ліниво, — і Герман устиг подумати, що легко ухилиться.

Він не ухилився.

За пів метра від нього річ розкрилася — розгорнулася в повітрі, як розкривається квітка на прискореному відео, — і те, що з неї вийшло, накрило його раніше, ніж він устиг зробити крок.

Його витягло по струнці.

Це сталося миттєво: щось обплело його — не мотузка, не сітка, а суцільне, гладке, тепле, що охопило руки, ноги, тулуб, шию, — і рвонуло, вирівнюючи, ставлячи прямо, як ставлять манекен. Руки притисло до боків. Ноги звело докупи.

І він перестав дихати.

Не задихнувся — просто перестав. Груди не рухалися. Він відчував, що не дихає, і не відчував потреби вдихнути, і від цього було найстрашніше: тіло не билося за повітря, воно просто зупинилося, як зупиняється механізм, у якого висмикнули шестерню.

Другий прибулець махнув рукою — недбало, ніби відганяв муху.

І Герман піднявся в повітря.

Він висів у півметрі над підлогою, витягнутий, паралізований, повернутий обличчям до дверей, — і бачив тільки те, що було просто перед ним. Повернути голову він не міг.

І тоді він почав битися.

Не тілом — тілом він не міг. Він ударив тим, чим умів.

Він розкрився й потягся до них обох — жадібно, з усієї сили, як тягнувся тільки в найгірші свої хвилини, — щоб випити з них усе, як випив двох у «Шкоді», як пив стадіон.

І намацав дивне.

У них була енергія.

Дуже багато енергії. Стільки, що Герман, доторкнувшись, на секунду розгубився: у кожному з цих двох було більше, ніж у сотні людей, — глибоко, щільно, як у налитій до країв цистерні.

Але вона була не та.

Вона була порожня. Чиста, рівна, гладенька — і майже без смаку. Ні страху, ні роздратування, ні втоми, ні радості — нічого з того, чим Герман годувався все життя. Ці двоє були спокійні, як спокійні люди на роботі, яку робили тисячу разів; емоцій у них майже не було, а те, що було, розчинялося у величезному об'ємі чогось іншого — рівного, потужного й несмачного.

Герман потягнув.

І воно пішло — але майже не наситило. Він качав у себе, качав, відчував, як воно входить, — і майже нічого не отримував. Це було як їсти те, на пережовування чого йде більше сил, ніж дає сама їжа. Він виснажувався швидше, ніж набирав.

А вони — не помітили.

Оце було найгірше. Він тягнув із них скільки міг, з усієї відчайдушної сили паралізованої людини, — а вони навіть не обернулися. Не здригнулися. Для них це було нічим: як кіт хлебче з олімпійського басейну.

Перший підійшов до дверей і приклав до них долоню.

Другий підняв руку — і Герман поплив за ним у повітрі, слухняно, як повітряна кулька на нитці.

І в цю секунду двері відчинилися.

Вони влетіли одразу — три чи чотири, Герман не встиг порахувати.

Дрони. Невеликі, чорні, чотиригвинтові, з чимось коротким і товстим під черевом. Вони ввалилися в камеру, розійшлися під стелею — і почали стріляти.

Звук у бетонній коробці був такий, що Герман оглух миттєво.

Він висів у повітрі просто на лінії вогню, паралізований, і бачив, як черга йде в спину першого прибульця.

І як повітря навколо того засвітилося.

У місцях, куди влучали кулі, спалахували короткі яскраві плями — жовтогарячі, як бризки зварювання, — за кілька сантиметрів від тіла. Кулі не доходили. Вони гасли в порожньому повітрі, ляскали, розсипалися іскрами й падали на підлогу вже сплющеними шматочками.

Поле. Захисне поле.