Глава 21

Розділ 21. Коефіцієнт

Обличчя на екрані було ввічливе.

Дисплей вмикався двічі на день — Герман засікав приблизно, годинника в камері не було, — і на ньому щоразу з'являлося те саме обличчя: чоловік років п'ятдесяти, сивий, в окулярах, з тим спокійним, майже лагідним виразом, який буває в лікарів і в дуже небезпечних людей.

Він говорив англійською. Повільно, чітко, ніби з тим, хто може не розуміти.

— Доброго ранку, Германе, — казав він щоразу. — Як ви спали?

Він ніколи не називав себе. Герман про себе звав його Куратором — бо той поводився саме так: не як слідчий, не як тюремник, а як людина, що веде проєкт.

І цей проєкт був — Герман.

Допити не були схожі на допити.

Куратор не кричав, не погрожував, не бив кулаком по столу — бо не було ні стола, ні кулака, була тільки картинка на екрані, за товстим склом, за стінами, десь у безпечному місці, куди Герман не міг дотягтися.

Оце й було найгірше.

Куратор ставив питання — про стадіон, про те, як Герман вижив, що він відчуває, коли поруч люди, чи чує він думки, чи тільки емоції, як давно це почалося, чи були в роду ще такі. Питання розумні, точні, укладені в систему. Той, хто їх складав, знав, про що питати.

А Герман сидів на стільці перед мертвим екраном — і не міг зробити нічого.

Він пробував у перший день. Потягся до Куратора — інстинктивно, як тягнувся до кожної людини, — і намацав порожнечу. Скло. Відстань. Картинку без людини за нею в межах досяжності. Він потягся ширше, по всій камері, по коридору, — і не знайшов нікого. Жодної живої душі ближче, ніж за кілька десятків метрів.

Вони прибрали людей.

Вони знали, чим він живиться, — і прибрали пальне. Навколо його камери був порожній буфер: ні охоронця під дверима, ні оператора за стіною. Годували через автоматичну щілину. Спостерігали через камери. Говорили через екран.

Уперше в житті Герман був абсолютно сам — по-справжньому, не метафорично. І вперше за багато місяців у ньому нічого не рухалося: ні світле, ні темне, ні зсув, ні спокуса. Порожньо.

Бо не було з кого пити.

Це, як не дивно, принесло ясність.

Перші дні Герман думав, що збожеволіє від цієї порожнечі — від тиші, від відсутності будь-кого, від того, що він тягнеться й не знаходить. А потім зрозумів, що вперше за півроку в нього чиста голова.

Його не тягло в темне. Його не розм'якшувало світле. Він був просто собою — тим Германом, що копав картоплю, тільки з усім, що з ним сталося. І в цій ясності він міг нарешті думати.

І він думав про одне: як звідси вибратися.

Він давно навчився це називати.

Не одразу — перші тижні, ще в Києві, він узагалі уникав слів, бо слова робили це реальним. Але людина не може думати про те, чому нема назви; думка ковзає й не чіпляється. І тоді Герман зробив те, що зробив би кожен, хто виріс на фантастиці: узяв назви звідти.

Те, що він робив із людьми, — читання емоцій, вплив, приспання, — він назвав про себе псіонікою. Слово було не його, він знав, звідки воно: вархаммер 40000, псайкери, які черпають силу з варпу й яких усі бояться. Паралель була кульгава — ніякого варпу не було, було щось інше, — але слово лягало. Псіоніка. Сила розуму, спрямована назовні. Хай буде так. Робоча назва, поки нема кращої.

А те, що жило в його тілі й перебудовувало його, їло метал і гоїло рани, — він назвав нанітами. Тут паралель була ближча. Він згадав реплікаторів зі старого серіалу про зоряну браму — механічних тварей із мільйонів дрібних машинок, які їдять метал і будують із нього себе. Те, що сиділо в ньому, поводилося схоже: розбирало матерію на цеглинки й будувало з неї його. Наніти. Мікроскопічні машини. Може, і не машини зовсім — він не знав, — але думати про них як про наніти було зручно, а зручне працювало.

Він розумів, що це, найпевніше, неправильні слова. Що те, чим він став, не описується ні Вархаммером, ні серіалами, і що реальність, коли він до неї докопається, виявиться іншою. Але в нього не було нічого, крім фантастики, яку він проковтнув за життя, — тож він тягнув пояснення звідти, проводив паралелі, приміряв чужі вигадки до себе й лишав те, що підходило. Це був той самий реверс-інжиніринг, тільки об'єкт був він сам, а документація — бібліотека прочитаного.

Псіоніка й наніти. Дві його гілки надздібностей. Дві назви, які він сам собі видав, бо більше не було кому.

Емоційний шлях був перекритий. Це він зрозумів одразу. Без людей у радіусі його головна сила була марна — він не міг ні приспати, ні прочитати, ні вплинути, бо не було на кого. Уся псіоніка, яку він качав місяцями, застигла тут, у порожнечі, як застигає двигун без пального.

Лишалося інше.

Те, з чого все почалося. Те, що він майже забув, захопившись есенцією.

Матерія.

Він згадав це на третій день, лежачи на ліжку й розглядаючи стелю.

Він же вмів. Із самого початку, з дачі, — те, що жило в ньому, поглинало речовину. Радій із годинника. Золото з обручки. Шлам із заводу. Він відсунув це вбік, коли відкрив есенцію, бо есенція була сильніша, швидша, ситніша. Але вона нікуди не поділася. Вона просто чекала.

А тут, у цій камері, матерія була скрізь.

Герман сів. Подивився навколо новими очима.

Бетон стін. Сталь ліжкової рами. Метал дверей. Скло лампи за ґратами. Пластик стільця. Алюміній щілини для їжі. Уся камера, уся ця в'язниця, самі стіни, що його тримали, — були зроблені з речовини.

А речовину він умів їсти.

Він почав того ж вечора.

І одразу згадав, чому колись відсунув матерію: вона була бідна.

Він приклав долоню до бетонної стіни — непомітно, ніби просто сперся, — і потягся. Обережно, тонко, як навчився з есенцією. І відчув, як воно пішло: наніти в його долоні знайшли в бетоні те, що могли взяти, і потягли.

Але як же мало.

Порівняно з радієм, із золотом, зі шламом — це була крапля. Він тримав долоню на стіні хвилин п'ять і взяв стільки, скільки взяв би із золотої каблучки за секунду. Бетон був порожній, простий, розбавлений. У ньому майже не було того, що потрібне тілу, — тільки сліди, розмазані по величезній масі піску й каменю.