Глава 20

Розділ 20. Камера

Їх розділили одразу, на майданчику.

Гелікоптер ще не заглушив двигуни, а до нього вже йшли люди — не троє слідчих, а більше, у формі без розпізнавальних знаків, — і Германа взяли під руки з двох боків, а Олю повели в інший бік, до іншого входу, і вона встигла тільки крикнути:

— Германе!

— Я поруч! — крикнув він у відповідь, крізь гуркіт гвинтів. — Я буду поруч, чуєш?!

Її завели за двері. Двері зачинилися.

Германа повели в протилежний бік.

Він озирався, скільки міг, — не на Олю, її вже не було видно, а на місце. Він фіксував усе, що встигав: скільки кроків від майданчика, куди повернули, яка будівля, з якого боку. Ліва рука від входу — туди повели її. Він забив це в пам'ять, як забивав колись розташування багів у чужому коді, — на потім, коли знадобиться.

Він ще не знав навіщо. Але він уже знав, що знадобиться.

База була маленька й нова.

Він устиг роздивитися небагато — його вели швидко, міцно тримаючи, — але встиг зрозуміти головне: це не в'язниця й не військова частина. Це щось спеціальне. Кілька приземкуватих будівель, огорожа з датчиками, освітлений периметр, усе чисте, впорядковане, тихе. Людей мало. І ті, що були, рухалися з тією економною точністю, яка буває там, де все відрепетирувано.

Його завели в будівлю, провели коридором, відчинили двері.

Камера.

Не камера навіть — кімната. Ліжко, стіл, стілець, санвузол за перегородкою, лампа під стелею за ґратами. Ні вікна. Двері — важкі, з вічком і щілиною для передачі.

Його завели всередину. Зняли наручники. Вийшли.

Двері зачинилися з тим м'яким, дорогим звуком, який буває тільки в дуже надійних дверей.

Герман лишився сам.

Він одразу потягся до неї.

Це вийшло само — інстинктивно, як тягнеться рука перевірити, чи на місці те, що боїшся втратити. Він заплющив очі, сів на ліжко й потягся своїм чуттям туди, за стіни, у той бік, куди повели Олю.

І знайшов її.

Далеко — метрів двісті, може, триста, — на межі того, що він узагалі міг дістати. Слабко, тонко, як ловиш ледь чутний сигнал крізь перешкоди. Але це була вона. Він упізнав її одразу — той смак, який знав краще за будь-який інший, тепле з медом, тепер прошите страхом.

Вона боялася.

Там, за двісті метрів, у своїй камері, сама, Оля почала по-справжньому боятися — бо його вже не було поруч, бо він більше не забирав це, бо він відпустив її, коли їх розвели.

Герман учепився в цей тонкий зв'язок і почав тягти її страх на відстані.

Це виявилося можливо.

Ледь-ледь, на межі, з величезним зусиллям — але можливо. Він тягнув із неї страх через двісті метрів бетону й стін, тонкою ниткою, і відчував, як там, далеко, їй стає трохи легше. Не зовсім. Але легше.

Він ніколи не пробував це на такій відстані. Досі все, що він робив, було в межах кількох метрів — обійняти, сісти поруч, торкнутися. А тут між ними були стіни, коридори, двоє чи троє інших людей, — і однаково він її діставав. Ниткою в олівець завтовшки, натягнутою до тремтіння, але діставав.

Значить, відстань — не стіна, — відзначив той холодний секретар усередині, який вів протокол навіть зараз. Значить, справа не в метрах. Справа в тому, скільки я можу за це заплатити.

І одразу зрозумів, чого це коштує.

Тримати нитку на такій відстані було важко — не як тримати вагу, а як тримати увагу на одній точці, коли все тіло хоче її відпустити. Це витрачало щось. Він не знав, що саме, — але відчував, як воно спливає, як спливає заряд, як порожніє щось усередині. Кожна хвилина цього зв'язку коштувала йому. І запас був не безмежний.

Він порахував — швидко, звично. Якщо так триматиме, його вистачить на… він не знав. На годину? Менше? І що буде, коли скінчиться?

А коли скінчиться — нитка обірветься, і Оля лишиться сама зі своїм страхом, а він навіть не дізнається.

Ні, — вирішив він. — Нитку не відпускати. Хай коштує. Хай що завгодно.

Він сам не помітив, коли це стало для нього головним — важливішим за втечу, за власну шкуру, за все. Просто десь між гелікоптером і цією камерою тонка лінія до Олі стала єдиним, що він відмовлявся втратити.

Тому він почав добирати.

Це прийшло само — рішення, від якого місяць тому йому стало б гидко, а тепер він прийняв його за секунду. Щоб не витрачати власний запас на нитку до Олі, він почав тягти з усього навколо. З усього, до чого міг дотягтися.

А навколо були люди.

Він відчував їх — за стінами, у коридорі, у сусідніх приміщеннях: охорона, оператори, ті, хто вів це місце. Не багато, але були. І Герман, сидячи на ліжку в замкненій камері, розкрився й почав тягти з них — потроху, з кожного, звідусіль, — щоб було чим живити нитку до Олі.

Він качав крізь себе, як насос. Брав із бази — віддавав у нитку. Брав — віддавав. Тримав Олю на плаву за рахунок усіх, хто був поруч, і не відчував від цього майже нічого, крім холодної зосередженості.

Він темнішав. Він знав, що темнішає. Йому було байдуже.

Головне було — не обірвати нитку.

Він не знав, скільки це тривало.

Може, півгодини. Він сидів на ліжку із заплющеними очима, качав есенцію крізь себе, тримав тонку лінію до Олі за двісті метрів — і поступово переставав відчувати все інше. Час. Голод. Стіни. Лишилося тільки це: тягти звідусіль, віддавати туди, тримати, не обірвати.

І тому він не одразу помітив газ.

Спершу — легкий солодкуватий запах.

Герман розплющив очі. Під стелею, біля ґрат лампи, була ще одна ґратка — вентиляційна, — і з неї йшло. Ледь помітно. Повітря в камері змінилося — стало щільнішим, солодшим, і в голові одразу почало легшати, попливло, як від наркозу.

Газ.

Вони пускали газ.

І тут спрацювало те, чого вони не врахували.

Герман не встиг навіть злякатися — тіло зреагувало саме, миттєво, як реагувало на радій, на золото, на ртуть. Газ був речовиною. Чужою, складною речовиною, яка увійшла в його легені, — і те, що жило в ньому, впізнало її й потягнулося до неї.