Глава 19

Розділ 19. Борт

За дверима стояли троє.

Герман відчув їх ще до того, як відчинив, — намацав чуттям крізь фанеру: троє чоловіків, спокійних, зібраних, без тієї гарячкової напруги, з якою люди йдуть на затримання. Ці не боялися. Ці робили роботу, яку робили багато разів.

Він відчинив.

— Good evening, — сказав той, що стояв попереду. Старший — сивуватий, у цивільному, з незворушним обличчям людини, якій усе одно, котра година. — Herman? We'd like you to come with us.

Англійська. Не українська, не російська — англійська, рівна, з тим акцентом, який буває в людей, для яких це теж не рідна мова.

Позаду нього — двоє молодших. Один тримав руки перед собою, вільно, готово. Другий стояв трохи збоку, так, щоб бачити всю кімнату.

— Хто ви? — спитав Герман.

Старший дістав із внутрішньої кишені посвідчення — розкрив, показав, сховав. Швидко, але Герман устиг: Interpol, емблема, фото, текст дрібним шрифтом.

— І ордер, — сказав старший і простягнув складений аркуш.

Герман узяв. Розгорнув.

Ордер на арешт. Українською й англійською. Печатка українського суду, підпис судді, стаття — тероризм, причетність до подій на стадіоні. Усе правильно. Усе за формою.

Він стояв у дверях дешевого мотелю під Чернівцями, тримав у руках бездоганно оформлений ордер і розумів, що це нічого не означає.

Бо якби це був справжній арешт — по нього не прилетіли б.

Він почув гелікоптер, ще коли вони йшли до машини.

Спершу подумав — не до них. Потім вийшов з-за рогу мотелю на парковку й побачив: на полі за трасою, метрів за двісті, з увімкненими вогнями, стояв вертоліт. Великий. Гвинти повільно оберталися.

Оля, яка йшла поруч під руку з молодшим слідчим — той тримав її ввічливо, але міцно, — зупинилася.

— Це за нами? — спитала вона.

Ніхто не відповів.

Герман дивився на вертоліт і думав дуже недоречну річ.

Він жодного разу в житті не літав на вертольоті. Він хотів колись — у дитинстві мріяв, потім якось не склалося, потім забув. І от тепер він ішов до вертольота полем під Чернівцями, і мав би бути хоч якийсь захват, хоч крихта того дитячого «нарешті», — а був тільки жах.

Холодний, рівний, дорослий жах, від якого крижаніли пальці.

Бо в Україні по підозрюваних не прилітають гелікоптерами. По підозрюваних приїжджають бусом. Гелікоптер означав, що по нього прислали щось значно більше за кримінальну справу, і що люди, які його забирають, мають ресурс і дозвіл, яких не буває у звичайних слідчих.

У салоні було тісно й гучно.

Їх посадили поруч — Германа й Олю, — пристебнули, дали навушники. Троє слідчих сіли навпроти, теж пристебнулися. Пілотів було двоє, за перегородкою.

Гелікоптер піднявся, хитнувся, ліг на курс.

І Герман почав працювати.

Він робив це обережно.

Найперше — Оля. Він відчував її поруч: під зовнішнім спокоєм у ній розкручувалася спіраль справжнього, тваринного страху, вона тільки трималася, стискала кулаки на колінах, і от-от це прорвалося б назовні панікою.

Герман потягся й забрав це.

Тихо, м'яко, як забирав на заправці, — не в себе, спершу він спробував крізь себе, скинути, — але тут не було куди скидати, тісний салон, і він мусив брати в себе. Він узяв її страх. Увесь. І відчув, як від цього холоне сам, як усередині осідає щось важке.

Оля видихнула.

Він побачив, як розтислися її кулаки. Як розправилися плечі. Як з обличчя зійшла та біла напруга.

Вона повернула до нього голову.

І він зрозумів, що вона все зрозуміла.

Вона подивилася на нього — довгим, ясним поглядом, — і в цьому погляді не було ні страху, ні докору. Була вдячність. Вона знала, що він щойно зробив. Вона знала, що боятися перестала не сама. І вона була за це вдячна — за те, що він забрав у неї страх, від якого в такому вертольоті можна збожеволіти.

Вона ледь помітно кивнула йому. Дякую.

І — Герман це побачив і похолов — розслабилася.

Оля без страху була небезпечна.

Він зрозумів це за дві хвилини. Страх — це те, що тримає людину обережною. Забери його — і лишається сама вдача, сама цікавість, сама зухвалість.

Оля нахилилася до старшого слідчого, який сидів навпроти, і гукнула крізь гул, показуючи на навушники:

— А можна музику? У вас тут музику вмикають?

Слідчий подивився на неї без виразу.

— No.

— Шкода. — Оля відкинулася. — У таксі є, а у вас нема. А дорожче ж коштує.

Герман стиснув її руку — тихо, не треба — але вона вже завелася, вона була в тому своєму азартному, безстрашному стані, у який він сам її й увігнав, забравши страх.

— А ми взагалі куди летимо? — спитала вона голосно. — У Київ же в інший бік. Я географію знаю.

Слідчий не відповів.

А Герман — Герман уже дивився у вікно.

Вона мала рацію.

Він знайшов очима останню смугу заграви — тонку, помаранчеву, майже згаслу, вона лежала ліворуч і трохи позаду. Він прикинув напрямок.

Вони летіли не на схід, не на Київ.

Вони летіли на північний захід.

До кордону.

Герман сидів пристебнутий у гуркотливому салоні й холодно, чітко складав: північний захід від Чернівців — це Румунія? Ні, для Румунії треба на південь. Північний захід — це на Львівщину, на Волинь, на… на кордон. На Польщу. На Європу.

Його не везли в Київ на суд.

Його вивозили з країни.

І ордер, який досі лежав у нього в кишені, — бездоганний, з печаткою українського суду, — не мав до цього жодного стосунку. Ордер був для протоколу. Для того, щоб якщо хтось колись спитає, були папери. А насправді троє людей везли його гелікоптером через пів-України геть із неї, туди, звідки не подають апеляцій.

Він почав тягнути сильніше.

Не з Олі — з неї він уже взяв. Зі слідчих.

Йому потрібна була сила. Він не знав ще, для чого саме, — але він знав, що в якийсь момент буде шанс, одна мить, і в цю мить він мусить бути сильним, сильнішим, ніж вони чекають. Тому він тягнув — з трьох чоловіків навпроти, з їхнього спокою, з їхньої зосередженості, — набирав у себе, копив.