Глава 18

Розділ 18. Захід

Вони виїхали о пів на шосту, ще в темряві.

Герман виніс сумки, поки Оля допивала каву, завів машину, і темно-синя «Шкода» через дорогу одразу ожила — засвітилися габарити, кашлянув двигун.

— Вони поїдуть за нами, — сказала Оля, сідаючи.

— Так.

— І що ти будеш робити?

Герман не відповів. Він виїхав із двору, повернув на порожній ранковий проспект, і «Шкода» прилаштувалася за ними — не ховаючись, метрів за сто, спокійно, як їздять ті, хто робить це щодня й не боїться, що їх помітять.

Герман їхав і думав.

Він міг би відірватися на швидкості — але BMW колеги був ще попереду, а на своїй він від «Шкоди» не втече. Він міг би загубити їх у дворах. Але все це давало годину, дві — а потім по його номерах підняли б камери, і вони знали б напрямок.

Йому треба було, щоб вони не знали, коли він поїхав. Щоб між його зникненням і їхнім розумінням лягла ніч, а не десять хвилин.

Йому треба було, щоб вони заснули.

Він звернув у порожній провулок між гаражами й зупинився — ніби перевірити колесо.

«Шкода» стала позаду, метрів за сорок. Чекала.

— Сиди в машині, — сказав Герман. — Що б не було.

Він вийшов, нахилився над переднім колесом, поклав долоню на холодний метал крила.

І потягся до тих двох.

Він зробив це. Зробив те єдине, що вмів: розкрився й потягнув.

Він відчув їх обох одразу — двоє чоловіків у теплій машині, нудьга, кава, рутина, легке роздратування від раннього підйому. І Герман учепився в це й почав пити — не краплю, не тонко, а жадібно, з силою, вигрібаючи все: втому, роздратування, нудьгу, дрібну тривогу, весь той тонкий емоційний тонус, на якому тримається людська свідомість.

Він випив їх до дна.

Через дзеркало заднього виду він бачив: у «Шкоді» голова водія хитнулася. Раз. Потім повільно завалилася вбік. Пасажир ще секунду тримався — а потім і його повело, і він осів у кріслі, як осідає людина, з якої вийняли стрижень.

Двигун «Шкоди» працював далі. Двоє в ній спали.

Герман сів у машину, і його одразу замутило.

Це було погано. Гірше, ніж він очікував. Він увібрав у себе все, що вихопив із тих двох, — і тепер це було в ньому: чужа втома, чуже роздратування, чужа нудьга, змішана з його власним страхом, — важка, каламутна, отруйна маса, від якої тіпало.

Він завів двигун, виїхав із провулка й поїхав, і руки в нього трохи тремтіли на кермі.

— Що з тобою? — Оля дивилася на нього. — Ти сірий.

— Я їх приспав.

— Обох?

— Обох.

Вона озирнулася — «Шкода» лишалася позаду, з увімкненим двигуном, нерухома.

— Вони… — Оля запнулася. — Вони живі?

— Живі. — Герман ковтнув слину; нудота підкочувала. — Проспляться. Годину, дві. Просто я… — Він не знав, як пояснити. — Я забрав із них те, що забрав, і воно тепер у мені. І воно погане.

Він відчув, що виправдовується — перед собою, не перед нею.

Треба було відірватися. Іншого способу не було. Я нікого не скривдив. Вони виспляться й прокинуться.

Він повторював це, ведучи машину крізь ранкове місто, і десь під цим повторюванням лежало тихе, неприємне знання: місяць тому він на таке б не зважився. А зараз зважився легко. І виправдав себе за чотири секунди.

Колега жив у передмісті, у котеджному містечку за Києвом.

Його звали Влад, і Герман знав його рівно настільки, наскільки знаєш людину, з якою вітаєшся на корпоративах і зідзвонюєшся раз на квартал. Влад був із тих, для кого машина — не транспорт, а сенс: він міняв їх щороку, він говорив про них годинами, він постив їх в інстаграм із хештегами.

І в нього стояв майже новий BMW X6, чорний, величезний, — предмет його гордості за останні пів року.

Герман подзвонив йому напередодні. Легенда була проста й лестила Владові до кісток.

— Влад, слухай, безумна ідея. Ми з Олею вирішили рвонути в Литву на Новий Рік, через Польщу. І я подумав — а давай на твоєму звірі? Мій сарай шкода на таку дорогу. А ти на моєму поки покатаєшся, він хоч і скромний, але свіжий. Га?

Влад загорівся миттєво. Ідея, що його X6 поїде «в тур по Європі», йому страшенно сподобалася — він уже уявляв фотографії. Йому ж самому через деякі попередні порушення закону в ЄС вʼїзд забоиронений буде ще роки два.

Обмін зайняв двадцять хвилин.

Влад вийшов у халаті, заспаний і щасливий, обійшов Германову машину, поплескав по капоту, швиденько оформив довіреність онлайн, віддав ключі від X6 з таким виглядом, ніби вручає дитину. — Тільки бережи, — сказав він. — І фоткай, фоткай, я хочу бачити хоча б його на тлі Європи.- Трохи з сумом додав він.

— Обов'язково, — сказав Герман.

Йому було соромно.

Влад стояв у халаті, вірив у Литву й Польщу.

Герман потис йому руку, подякував, пообіцяв фотографії. І, сідаючи в чорний X6, не міг подивитися колезі в очі.

Я віддам. Я вибачуся. Я поясню. Потім.

Він упіймав себе на цьому «потім» — точно такому ж, з яким колись збирався все пояснити Сашкові.

Вони поїхали.

І от тоді почало попускати.

Не одразу. Перші кілометри Герман іще їхав напружено, стежачи за дзеркалами, чекаючи хвоста, — але хвоста не було. Двоє в «Шкоді» спали за тридцять кілометрів позаду. Ніхто не знав про Влада. Ніхто не знав про X6. Уперше за багато тижнів за ними ніхто не їхав.

Місто скінчилося. Пішла траса — широка, порожня, зимова, з полями обабіч, білими від інею, з низьким рожевим сонцем, що вставало позаду.

І Оля ввімкнула музику.

Вона знайшла якусь стару збірку — те, що вони слухали, коли тільки почали зустрічатися, рік тому, — і Герман забув, що знає ці пісні, а виявилося, знає всі.

І вони почали співати.

Спершу тихо, потім голосніше, потім на весь голос — двоє дорослих людей у чужому дорогому позашляховику, які женуть на захід від усього, що лишилося позаду, і горлають дурну попсу, і перебивають одне одного, і сміються.