Глава 17

Розділ 17. Гра

Тієї ночі Герман не спав.

Оля заснула — вона вміла засинати завжди, у будь-якому стані, це була її суперсила, — а він лежав поруч на дивані у вітальні й дивився в стелю, і в голові крутилося полковникове.

З понеділка з вами говоритимуть інші. Я б на вашому місці до понеділка зник.

Зник.

Легко сказати. Герман лежав і вперше по-справжньому думав про те, що це означає — зникнути. Не поїхати у відпустку. Зникнути так, щоб тебе не знайшли люди, які прилетіли по записах із камер ще до того, як упізнали всіх загиблих.

І чим довше він думав, тим ясніше розумів одну просту, нудну, приземлену річ.

Для цього потрібні гроші.

Не робота. Роботу доведеться кинути — сеньйор в аутсорсі, який раптово зник, це перше, що перевірять. Не картка — картку відстежать за годину. Не заощадження — на його рахунку лежало тисяч п'ятнадцять доларів, і кожна гривня з них була видима наскрізь.

Йому потрібна була готівка. Багато. Швидко. І така, якої нема в системі.

Герман лежав у темряві й крутив цю задачу, як крутив на роботі баг, — і задача не мала рішення. Він був чесна людина з чесною зарплатою. У нього не було де взяти мішок готівки за три дні.

І десь під ранок — не одразу, не спалахом, а повільно, як проступає зображення на плівці, — прийшло.

Він відсунув це одразу. Занадто. Огидно. Не він.

Але воно вже було в голові, і воно не йшло, і Герман, лежачи в темряві, зрозумів, чому раніше йому це жодного разу не спало на думку.

Тому що раніше не було полковника.

Раніше він тримався. Він не використовував це заради грошей — жодного разу, за всі три місяці. Він крав реактиви, він пив есенцію, але він ніколи не сідав і не думав холодно: я можу читати людей, і люди на цьому програють гроші. Це була межа, якої він не переступав, — навіть не тому, що заборонив собі, а тому, що вона просто не приходила в голову.

Тепер прийшла.

І Герман лежав і слухав, як усередині нього хтось спокійний і практичний рахує: покер. Не рулетка — там нема кого читати. Покер. Живий стіл, живі люди, ставки. Я бачу, коли людина блефує. Я бачу її страх. Я бачу полегшення, коли їй прийшла карта. Я читаю стіл, як відкриту книгу.

Він устав, пішов на кухню, налив води.

Стояв біля вікна й дивився на темний двір.

Це ще один крок униз, — подумав він чесно. — Ще один. Спершу дідів годинник. Потім Сашкові реактиви. Потім Ліда. Тепер оце.

І я його зроблю.

Він допив воду.

Бо іншого виходу нема, а я хочу жити. І хочу, щоб вона жила.

Оля прокинулася о дев'ятій і застала його за ноутбуком.

— Що ти робиш?

— Шукаю, де в Києві грають у покер, — сказав Герман. — По-справжньому. На гроші. Не в застосунку.

Оля постояла в дверях кухні, у його футболці, скуйовджена, і Герман бачив, як до неї доходить.

А потім вона усміхнулася.

Це його вразило. Він чекав чого завгодно — переляку, докору, «ти здурів», — а вона усміхнулася, і в неї загорілися очі, і від неї пішло щось гостре, іскристе, майже дитяче.

— Ти будеш їх обчищати, — сказала вона.

— Олю…

— Ти будеш сидіти за столом і читати їх, і забирати гроші. — Вона сіла навпроти, підібгавши ноги. — Господи. Германе. Це ж геніально.

— Це нечесно.

— Це капець яке нечесно, — радісно погодилася Оля. — Я з тобою.

— Ні.

Він відмовив одразу, твердо, і сам здивувався, наскільки твердо.

— Чому? — Оля насупилася. — Я тихо. Я сяду збоку, я нічого…

— Ні, Олю.

— Германе, це нечесно! Ти йдеш на пригоду, а я маю сидіти вдома й гризти нігті?

І тут він мало не сказав правду.

Що це небезпечно — так, але не тільки. Що там будуть люди, для яких програти пару мільйонів — це привід перевірити, хто ти. Що якщо запідозрять — а вони запідозрять, — то розмова буде не в поліції.

Але головне було не це. Головне він сам зрозумів тільки в цю секунду, дивлячись на її азартне, щасливе обличчя.

Він не хотів, щоб вона це бачила.

Він не хотів, щоб вона сиділа збоку й дивилася, як він холодно, методично роздягає живих людей, читаючи їхній страх, як книгу. Він не хотів, щоб вона бачила його таким — за столом, з тим обличчям, яке в нього буде. Вона знала, що він таке. Але знати й дивитися — різні речі.

Він хотів лишитися для неї тим, ким був. Хоча б у її очах.

— Це небезпечно, — сказав він уголос. — Там кримінал, Олю. Справжній. Якщо щось піде не так, я хочу, щоб ти була далеко, у безпеці, з готовими сумками. Хтось має бути готовий тікати.

Це теж було правдою. І вона повірила, бо це була правда — просто не вся.

— Добре, — сказала Оля неохоче. — Але ти мені все розкажеш. У деталях.

— Розкажу.

Він збрехав. Він не збирався розповідати їй, як це виглядатиме.

Знайти гру виявилося неважко — важче було знайти правильну.

Герман два дні розбирався, як улаштований київський підпільний покер. Були домашні ігри — по знайомству, невеликі, не те. Були напівлегальні клуби під вивіскою «спортивного покеру». І були закриті ігри — там, де за вечір проходили суми, від яких у Германа пітніли долоні, і куди не пускали з вулиці.

Йому потрібне було середнє. Досить велике, щоб зняти пару мільйонів гривень і не викликати сміху. Досить брудне, щоб виграш віддали готівкою й без питань. І не настільки серйозне, щоб за неправильний виграш убили того ж вечора.

Він знайшов таке через форум, потім через людину з форуму, потім через дзвінок і адресу, яку йому продиктували й наказали не записувати.

Клуб був у підвалі бізнес-центру на Лівому березі. За звичайними дверима з кодовим замком.

Перший вечір він майже не грав.

Це було найважче — сидіти й не брати, коли бачиш усе. Герман сів за стіл із мінімальним баєм, замовив віскі, до якого не торкнувся, і дивився.