Глава 16

Розділ 16. Різдво

— Ти впевнений? — спитала Оля в машині.

— Ні, — сказав Герман.

Вона засміялася.

— Прекрасно. Просто прекрасно. Ми їдемо до твоєї родини на Різдво, і ти не впевнений, що не з'їси свою племінницю.

— Я тримаю.

— Я знаю, що ти тримаєш. — Оля дивилася у вікно на сірий передріздвяний Київ, на людей з ялинками, на пробку. — Германе, я просто хочу, щоб ти зрозумів одну річ. Якщо ти сьогодні цілий вечір просидиш у кутку з таким обличчям, ніби тобі роблять операцію без наркозу, — твоя мама вирішить, що це через мене.

Герман відкрив рота.

І закрив.

— Ага, — сказала Оля. — Не подумав.

Він два тижні готувався до цього вечора.

Він робив те, що вмів: тестував. Він поїхав у метро в годину пік і простояв там сорок хвилин, свідомо, у щільному натовпі, — і рахував. Він засікав, скільки може тримати повне закриття. Він міряв, скільки бере, якщо не тримати зовсім.

І з'ясував дещо, від чого йому стало легше — і одразу гірше.

Виявилося, що є два різні режими.

Перший — той, що працює завжди, сам, як дихання. Він бере те, що людина й так випромінює. Надлишок. Те, що йде від неї назовні й розсіюється в повітрі, і однаково пропаде. Це не забирає в людини нічого — це як стояти в кімнаті, де топлять піч, і грітися. Піч від цього не холоне.

І другий — той, коли він тягне. Свідомо чи ні, але тягне: розкривається й починає витягувати з людини те, що в ній, а не те, що навколо неї. Ось тоді людина втомлюється.

Ліда була саме цим. Він сидів за півтора метра від неї щодня, місяцями, і тягнув — не свідомо, він тоді ще нічого не розумів, — і вона позіхала о четвертій.

А Аріна…

Герман сидів над блокнотом і рахував, і перераховував, і виходило одне: у «Планеті» він переважно дихав. Він стояв у морі того, що двадцять дітей викидали назовні, — і брав із повітря. Тягнув він хіба що коли тримав її на руках, а це були хвилини.

Разова втома. Максимум.

Дитина того ж дня стрибала в кульках і не помітила.

Він дивився на цей висновок і не міг йому повірити.

Три місяці. Три місяці він не приїжджав, вигадував маски, скасовував візити, лежав ночами й уявляв, як його племінниця блідне, — а виявилося, що він з неї майже нічого не взяв.

— Ти маєш зрадіти, — сказала Оля, коли він розповів.

— Я не можу.

— Чому?

— Тому що я не знаю, — сказав Герман. — Я порахував. Я перевірив, як умів. Але я не бачив її три місяці, і я не знаю, якою вона була б, якби я тоді не прийшов.

Він подивився на неї.

— У мене нема контрольної групи, Олю. У мене ніколи не буде другої Аріни, яку я не чіпав, щоб порівняти.

Двері відчинила Ульяна.

— Ну нарешті, — сказала вона.

І обняла його.

І Герман, обіймаючи сестру в дверях її квартири, відчув, як воно почалося.

Це не було схоже на голод.

Воно просто пішло.

Від Ульяни — тепле, рівне, з тим особливим родинним смаком, якого він ніде більше не зустрічав: полегшення, роздратування («три місяці не приїжджав»), любов, утома. Усе разом. Усе тепле.

І воно текло в нього, і Герман не тягнув — він тримав, — і воно однаково текло, бо це був той надлишок, який вона й так випромінювала, стоячи в дверях і обіймаючи брата, якого не бачила з осені.

Він нічого не міг із цим удіяти.

Він міг закритися повністю — він умів, він тренував це, — і тоді не взяв би нічого. Але щоб триматися закритим цілий вечір, потрібне зусилля, від якого в нього до ночі не працюватиме ліве око.

Або він міг просто… стояти. І дихати. І брати те, що йде.

Герман стояв у дверях, обіймав сестру й вирішував.

— Дядя Гера!!!

Аріна вилетіла з коридору й врізалася йому в ноги.

Він підхопив її — і вона обхопила його за шию, і закричала йому у вухо щось про ялинку, і про те, що вона намалювала, і про те, що бабуся принесла торт.

І Герман закрився. Повністю.

Різко, з усієї сили, як зачиняють двері перед вітром.

Тепло від неї — те саме, фруктовий торт, чистий, той самий, що півтора року снився йому в кошмарах, — ударилося об нього й відскочило.

Він не взяв нічого.

Голова заболіла одразу, з першої секунди, — але він тримав, і тримав, і Аріна висіла в нього на шиї, розповідала про торт, і від неї не йшло нічого.

— Ти чого блідий? — спитала мати за столом.

— Утомився. Реліз.

— Ти завжди втомився. — Мати накладала йому олів'є. — Ти їж. Худий як тріска.

— Мам, він качається, — сказала Ульяна.

— Качається він. Не їв би нічого, то й качався б.

Стіл був повний. Батько приїхав із дачі з банками, мати напекла, Ульяна зробила якийсь салат за рецептом з інтернету, який ніхто не хвалив і всі їли.

Аріна сиділа поруч із Германом і вимагала, щоб він різав їй м'ясо, хоч уміла сама.

І Герман тримав.

Він тримав уже дві години.

— Ну то коли? — сказав батько.

Це прозвучало посеред розмови про щось інше, і всі одразу зрозуміли, про що.

Оля почервоніла.

— Тату, — сказав Герман.

— А що «тату»? — Батько налив собі настоянки — тієї самої, з калгану. — Ти каблучку подарував, я бачив. Не сліпий.

— Бачив він, — сказала мати. — Він у мене тиждень питав, чи це те, що він думає.

— Мам!

— А що мам? — Мати подивилася на Олю тим особливим поглядом, від якого Оля почервоніла ще дужче. — Олю, скажи ти. Він же нічого не розказує.

— У травні, — сказала Оля.

І Герман подивився на неї — швидко, здивовано, — бо вони про це не домовлялися. Вони взагалі про дату не говорили.

Оля зустріла його погляд і ледь помітно знизала плечима: а що я мала сказати?

Стіл вибухнув.

Це тривало пів години.

Мати плакала. Батько наливав. Ульяна кричала, що вона свідок і це не обговорюється. Аріна вимагала пояснень, що таке весілля, і чи буде торт, і чи їй можна буде в довгій сукні.