Глава 15

Розділ 15. Баланс

Грудень у Києві був сірий, мокрий і теплий — сніг падав і одразу танув, — і Герман був щасливий.

Це слово він написав у блокноті на другий день після повернення, і воно виглядало на папері дивно, ніби чуже: Я щасливий.

Він давно не писав у блокноті. Він і цього разу не дописав — накидав пів сторінки й закинув, бо було ніколи й, чесно кажучи, не хотілося. Життя раптом стало таке повне, що витрачати вечір на таблиці здавалося безглуздям.

Він спав із Олею.

Оце було головне, оце було те, від чого в нього щоранку щеміло в грудях. Він засинав, обійнявши її, і прокидався, обійнявши її, і нічого не траплялося. Її ланцюжок лежав у неї на шиї цілий. Каблучка — та сама, з коробочки, — була на пальці й не тьмяніла.

Він перевірив це першого ж вечора: поклав на тумбочку батькову обручку, старий процесор, монету — увесь свій набір, — і ліг спати.

Уранці все лежало неторкане.

Він перевірив ще раз, поклавши обручку собі на груди.

Ціла.

Контроль тримався навіть уві сні. Він не мусив більше нічого тримати — просто сказав собі одного разу, у Римі, на площі: ти більше не жреш речі, — і воно послухалося, і слухалося далі, само, без зусиль, як слухається рука.

Голова не боліла.

Три місяці — і не боліла.

— Ти якийсь дивний, — сказала Оля на четвертий день.

Вони снідали. Вона переїхала до нього — не переїхала навіть, а просто перестала їхати додому, і за тиждень у ванній стояли її шампуні, а в шафі висіли її речі, і Герман виявив, що йому це подобається до сміху.

— Я щасливий, — сказав Герман.

— Оце й дивно.

Він засміявся.

— Я серйозно, — сказала Оля. Вона не сміялася. — Ти вчора не пішов на роботу.

— Я взяв відгул.

— Ти взяв відгул, бо тобі не хотілося. Ти сказав: «та ну його, все нормально буде».

— І буде.

— Германе, у тебе там реліз.

— Реліз перенесуть, — сказав Герман і намазав хліб маслом. — Це ж не кінець світу. Люди роблять із роботи трагедію, а насправді все це… — Він махнув рукою з ножем. — Це все не має значення.

Оля відклала виделку.

— Ось, — сказала вона. — Ось саме це.

Вона витягла це з нього за пів години.

Не сваркою — вона взагалі не вміла сваритися, вона робила гірше: вона ставила питання й дивилася.

— Ти дав відстрочку тому чуваку з паркінгу.

— Він же вибачився.

— Він тобі крило зім'яв і два тижні не платить, а ти сказав: «та нехай, у людей бувають складні періоди».

— Бувають же.

— Ти сказав це на першій хвилині розмови! — Оля дивилася на нього. — Германе, ти минулого місяця три дні судився з провайдером через двісті гривень. З принципу. Ти написав скаргу в Держпродспоживслужбу.

Герман відкрив рота — і виявив, що не пам'ятає, чому це здавалося важливим.

— Ти не ведеш свій блокнот, — сказала Оля.

— Веду.

— Покажи.

Він не показав.

Увечері він дістав блокнот і погортав.

Останній повний запис — Рим, третій день. Далі два рядки, обірваних. Далі — порожньо.

Два тижні порожньо.

Герман сидів на кухні й гортав ці порожні сторінки, і в ньому нічого не ворухнулося. Ну, не писав. Ну й що. Він же й так усе розуміє, навіщо записувати.

І от тут — рівно на цій думці — щось у ньому нарешті клацнуло.

Він поставив ручку на порожню сторінку.

І написав, повільно, з тим неприємним відчуттям, з яким людина ставить сама собі діагноз:

Я не пишу, бо мені не цікаво перевіряти. Мені не цікаво перевіряти, бо я впевнений, що все добре. Я впевнений, що все добре, тому що…

Він зупинився.

Він сидів над цим рядком п'ять хвилин.

І дописав:

…тому що я випив двадцять тисяч людей, які вірили, що все буде добре.

— Я думав про це всю ніч, — сказав він Олі вранці.

Вона мовчки налила йому кави.

— Темне зсуває в темне, — сказав Герман. — Я це знав. Після стадіону я став… ти не бачила, а я став. Я думав про людей у ліфті «здохни». Я дивився на місто й бачив мурашник.

— Бачила, — сказала Оля.

Він підняв на неї очі.

— Ти думаєш, я не бачила? — Вона сіла навпроти. — Германе, ти в листопаді був такий, що я боялася до тебе торкатися. Ти дивився крізь мене.

Він не знав, що на це сказати.

— Так, — сказав він. — А тепер навпаки. Я випив надію — і тепер я весь у надії. Я нікого не боюся. Мені все здається дрібним і милим.

Він розтулив долоні.

— Воно не робить мене добрим, Олю. Воно робить мене дурним.

Він почав спостерігати за собою.

Це було найважче — і найпринизливіше — з усього, що він робив за ці місяці. Тому що спостерігач був зіпсований. Він не міг довіряти власним оцінкам: коли він думав «та все нормально», він не знав, це справді нормально чи це в ньому говорить площа Святого Петра.

Тому він почав вести подвійний запис.

Ліва колонка: що я відчуваю. Права колонка: що я відчував би в листопаді.

І різниця виявилася жахливою.

Полковник із СБУ. Зараз: нормальний мужик, робив роботу, забув про мене. У листопаді: людина, яка сказала «у вашому ряду вижило троє з двадцяти чотирьох» і дала візитку. Полковник. Полковники не ходять опитувати свідків.

Герман дивився на цей рядок і відчував, як по спині повзе холод — уперше за тижні.

Робота. Зараз: та нехай. У листопаді: якщо мене звільнять, я втрачу легенду нормальної людини.

Аріна. Зараз: приїду, все нормально, я ж контролюю. У листопаді: я не маю права наближатися до дитини, доки не знаю точно.

Він відклав ручку.

Він був ідіотом рівно з того дня, як став на площі Святого Петра.

А потім, гортаючи блокнот назад, він натрапив на власний запис зі стадіону — і зупинився.

Я стаю сильнішим. Просто зараз. З кожною хвилиною.