Глава 14

Розділ 14. Ніж

Вона знала.

Герман зрозумів це в неділю вранці, за день до того, як усе мало статися, — за однією дрібницею: Оля пішла в перукарню.

У Римі. У передостанній день. Витратила три години й купу грошей на те, чого він, чесно кажучи, майже не помітив.

А потім, увечері, він побачив у неї у валізі сукню, якої раніше не бачив. Вона привезла її з Києва. Вона везла її сюди — нову, з биркою, — і не одягала шість днів.

Вона чекала.

Вона знала, що він щось задумав, вона склала два і два — тиждень у Римі, «я хочу тобі дещо показати», його дивна напруга, — і вона вирішила, і вона готувалася, і мовчала про це, і чекала.

Герман сидів на краю ліжка в готельному номері, поки вона була у ванній, дивився на цю сукню, і його трусило.

Тому що завтра він скаже їй правду.

І вона піде.

І він розумів, що вона поїде додому з цією сукнею у валізі, ненадіваною.

Вечір понеділка.

Він вибрав ресторан заздалегідь — маленький, на терасі, з видом на купол, туристичний до непристойності, але з тераси було видно собор, і Герман хотів, щоб було видно.

Вона вийшла з ванної в тій сукні.

І Герман, побачивши її, забув усе, що збирався сказати.

Він просто стояв і дивився. І вона це помітила — і засміялася, і почервоніла, і сказала: «Що?», і він сказав: «Нічого», і це було найправдивішим «нічого» у його житті.

Вони пішли пішки. Рим був теплий і сухий, і вулиці пахли камінням і чимось смаженим, і Оля тримала його під руку, і мовчала, і всередині в неї співало.

Він відчував це. Він відчував кожен крок цього вечора — її передчуття, дзвінке, світле, з дрібними бульбашками, як шампанське; її хвилювання; її щастя, яке вона стримувала, щоб не сполохати.

Вона була така щаслива, що йому було важко дихати.

Вони сіли. Замовили вино.

Оля дивилася на нього поверх келиха, і очі в неї сміялися, і вона чекала, і Герман бачив, що вона готова — що вона вже сказала «так» подумки, разів сто, ще в Києві, ще коли купувала цю сукню.

— Олю, — сказав Герман.

— М-м?

— Мені треба тобі дещо розповісти.

— Розповідай, — сказала вона тим особливим голосом, яким кажуть «ну давай, давай уже», і поставила келих, і склала руки на столі, і подалася вперед.

І Герман зрозумів, що вона зараз почує зовсім не те, чого чекає.

Він поклав руки на стіл.

— Це буде дуже дивно, — сказав він. — І страшно. Я прошу тебе просто дослухати. Добре?

Усмішка в неї сповзла.

— Германе, ти мене лякаєш.

— Так, — сказав він. — Я знаю.

Він узяв ніж.

Звичайний столовий ніж, той, що лежав біля тарілки, — не гострий, тупуватий, з округлим кінцем.

І сказав:

— Дивись.

І пробив собі долоню.

Це виявилося важче, ніж він думав.

Тупий ніж не пробиває долоню — його треба проштовхнути, з натиском, крізь м'ясо, і Герман відчув, як лезо йде крізь нього, як воно розсовує тканини, як щось хрустить, — і виштовхнув його наскрізь, і кінець ножа вийшов із тильного боку кисті.

Він поклав руку долонею вгору на стіл, з ножем, що стирчав наскрізь.

Кров ринула на скатертину.

Оля закричала.

Вона скочила — перекинула келих, вино розлилося червоним по білому, — і кинулася до нього, і схопила його за зап'ястя, і кричала щось, і за сусіднім столиком уже вставали, і офіціант біг через залу.

— ГЕРМАНЕ! ЩО ТИ РОБИШ?! ГЕРМАНЕ!

Вона намагалася витягти ніж. Вона плакала, і тряслася, і намагалася витягти з нього ніж, і Герман узяв її другою рукою за плече й відсторонив — м'яко, але так, що вона не змогла зрушитися.

— Дивись, — сказав він.

— ЩО «ДИВИСЬ»?! ТРЕБА ШВИДКУ!

— Олю. — Він тримав її за плече й дивився їй в очі. — Просто дивись на мою руку.

І вона подивилася.

Він витягнув ніж сам.

Повільно — так, щоб вона бачила. Лезо вийшло з долоні, і кров пішла сильніше, залила тарілку, скатертину, стекла на її нову сукню, і Оля дивилася на це й уже не кричала.

Вона просто дивилася.

І бачила, як діра в його долоні — наскрізна діра, крізь яку щойно було видно білу скатертину, — почала закриватися.

Краї зійшлися. Кров зупинилася — не просочилася, не згорнулася, а зупинилася, ніби перекрили кран. М'ясо всередині заворушилося, зрослося, стягнулося, і за двадцять секунд на долоні лишилася тонка рожева риска.

Ще за десять секунд не було й риски.

Герман узяв серветку, витер кров із долоні й показав їй чисту, цілу, неушкоджену руку.

Тиша на терасі була така, що чути було, як хтось на кухні дзвякнув посудом.

Офіціант зупинився за два кроки й дивився.

Герман повернув до нього голову й сказав спокійно, англійською:

— Усе добре. Я перекинув вино. Вибачте.

Він вийняв із кишені гроші — багато, значно більше, ніж коштувала вечеря, — і поклав на стіл, у калюжу крові й вина.

— Ми зараз підемо, — сказав він. — Вибачте.

І взяв Олю за руку, і повів геть.

Вона йшла за ним, не опираючись.

Вона мовчала весь шлях — три квартали, — і Герман відчував від неї те, чого не відчував ніколи ні від кого.

Порожнечу.

Не жах. Не відразу. Просто повний, абсолютний вакуум — так буває, коли людину вимикає, і всередині нема нічого, бо все, що там було, зараз не працює.

Він привів її на набережну Тибру, до парапету, де було темно й нікого не було, і посадив на лавку.

І сів поруч.

І чекав.

— Це фокус, — сказала Оля хвилин через п'ять.

Голос у неї був чужий.

— Ні.

— Це фокус. Ти щось підклав. Ніж був… — Вона зупинилася. Подивилася на свою сукню, на якій засихала його кров. Помацала пляму пальцями. — Ти щось підклав.

— Олю.

— НЕ КАЖИ МЕНІ «ОЛЮ»! — Вона закричала, і луна пішла над водою. — Ти щойно проткнув собі руку ножем! На моїх очах! Я тримала твоє зап'ястя! Я бачила кістку!