Глава 13

Розділ 13. Площа

Рим зустрів їх дощем.

Не тим сірим київським дощем, який іде тиждень, а коротким, теплим, майже літнім — вилився за пів години й закінчився, і місто після нього стояло вимите, блискуче, з калюжами на бруківці, у яких відбивалися жовті стіни.

Оля щаслива вибігла з таксі на вулицю з валізою, і посковзнулася, і Герман зловив її — легко, автоматично, зовсім не тим рухом, яким людина ловить іншу людину.

— Ого, — сказала вона, розсміявшись. — Реакція.

— Пощастило.

Він поставив її на ноги й відпустив.

І одразу закрився — тим внутрішнім зусиллям, яке за три місяці стало таким самим автоматичним, як дихання, і яке тепер, у Римі, доводилося тримати постійно.

Бо Рим ішов на нього з першої секунди.

Він недооцінив.

Оце було перше, що Герман зрозумів, вийшовши з машини на вузьку вулицю в Борго, за десять хвилин ходу від площі.

Він готувався до світла. Він летів по світло — за ним, спеціально, як їдуть на лікування.

А Рим виявився не світлом. Рим виявився всім одразу.

Це місто стояло на місці три тисячі років, і за ці три тисячі років у ньому не було нічого, чого б тут не сталося. Герман ішов бруківкою з валізою в руці й читав це, як читають незнайомий текст, у якому впізнаєш кожну п'яту літеру.

З-під ніг ішло старе. Дуже старе — таке старе, що майже вивітрилося, як на Байковому, — але його було стільки, що навіть вивітрене воно відчувалося. Тут ходили люди, які бачили Колізей новим. Тут жили, любили, торгували, страчували, вмирали від чуми, різали одне одного за владу.

Він проходив повз церкву — і його обливало теплом, м'яким, вилежаним, з ладаном і воском. Він проходив ще двадцять метрів — і в теплі раптом з'являлася чорна нитка, стара, майже мертва, але виразна, і Герман, зупинившись, дивився на звичайну стіну звичайного будинку й думав: що тут було?

Він не знав. Він ніколи не дізнається. Але щось було.

— Ти чого встав? — гукнула Оля з-за рогу.

— Іду.

Готель був маленький, з вікнами у внутрішній двір, з рудим котом, що спав на стільці біля стійки.

Вони кинули валізи, і Оля одразу потягла його гуляти — вона була в тому щасливому туристичному нетерпінні, коли шкода витрачати на розпакування навіть п'ятнадцять хвилин, — і вони пішли, і Герман дозволив вести себе за руку по Риму.

І — це було найдивніше — йому було добре.

Просто добре. По-людськи. Він ішов Римом із жінкою, яку кохав, вона тримала його за руку й показувала йому речі, і сміялася, і фотографувала все підряд, і вимагала, щоб він сфотографував її, і сердилася, що він фотографує погано.

Вони їли пасту в забігайлівці на розі, де ніхто не говорив англійською. Вони пили дешеве вино. Вони дивилися на Тибр із мосту, і Оля сказала, що річка брудна, а Герман сказав, що це історична бруднота, і вони сміялися з цього, і це було безглуздо й прекрасно.

Він тримав себе весь день — тримав так рівно, так глибоко, як не тримав ніколи. Він не взяв нічого. Ні від неї, ні від людей навколо, ні від міста.

І до вечора в нього так боліла голова, що він двічі мусив зупинятися й вдавати, що дивиться на вітрину.

Але він тримав.

Це був його подарунок їй. Один цілий день, коли він її не їв.

Увечері, у номері, вона заснула швидко — від вина, від ходьби, від щастя.

Герман лежав поруч і не спав.

Він не міг спати поруч. Він знав це вже місяць — і всі ці тижні спав окремо, на дивані, вигадавши історію про кошмари. Тут, у готельному номері з одним ліжком, вигадувати було нічого.

Він лежав, дивився в стелю й тримав.

Він тримав уже дев'ятнадцять годин поспіль.

Голова була не просто важка — вона була як роздутий м'яч, і в скронях гупало, і десь позаду очей стояв тупий, безперервний, розжарений біль, який не минав ні на секунду.

Оля спала на його плечі. У неї на шиї був тонкий ланцюжок — той самий, який він їй купив, — і Герман відчував його, як відчувають тепло вогню в темряві. Воно тягнулося туди. Постійно. Щосекунди.

І він тримав.

О третій ночі він устав, обережно виклав її голову на подушку й вийшов у ванну, і сидів там на кахлі, притулившись спиною до стіни, доки з носа не перестала йти кров.

Потім умився й повернувся в ліжко.

І тримав далі.

Аудієнція була в середу, о десятій ранку.

Він дізнався про це заздалегідь — щосереди на площу пускають десятки тисяч людей, безкоштовно, треба тільки прийти рано.

— Навіщо нам туди? — здивувалася Оля за сніданком. — Ти ж не віруючий.

— Хочу подивитися.

— На Папу?

— На людей, — сказав Герман, і це була чиста правда.

Вона знизала плечима — і пішла з ним, бо їй було цікаво все.

Вони прийшли о восьмій, і площа вже наповнювалася.

Герман зупинився на вході — там, де вулиця Примирення відкривається й овал колонади розкривається перед тобою, і всі туристи зупиняються, щоб зробити фото.

Він зупинився не для фото.

Він зупинився, бо його вдарило.

Це було не так, як у Бабиному Яру.

Там воно перло на нього під тиском, чорне й задушливе, і Герман упав на коліно.

Тут воно просто було.

Величезне. Спокійне. Тепле.

Він стояв на початку вулиці й дивився на площу, яка повільно заповнювалася людьми, і відчував, як з неї підіймається — не б'є, не рветься, а рівно, могутньо підіймається, як тепло від нагрітого за день каменю, — щось, чому в нього не було назви.

Двадцять століть.

Він відчував їх. Не окремо — суцільним пластом, як відчуваєш глибину води, стоячи на березі. Мільйони людей приходили сюди й ставали ось на цьому камені, і чогось хотіли — прощення, порятунку, зцілення, надії, — і кожен із них лишав тут крихту, і ці крихти лежали тут століттями, шар за шаром, і не вивітрювалися, бо їх щодня додавали нові.

І крізь це старе, з-під нього, поверх нього — ішло сьогоднішнє.