Глава 12

Розділ 12. Байкове

Він не хотів іти.

Це треба сказати чесно, бо це була правда, і Герман сформулював її для себе прямо, без пом'якшень, стоячи в п'ятницю вранці перед дзеркалом і зав'язуючи краватку.

Він не хотів іти на похорон Сашка — і не тому, що боявся дивитися в очі Ірі. Не тільки тому.

Він боявся, що йому там буде добре.

Він знав, як звучить свіжа могила. Він відчув це на цьому самому Байковому три тижні тому — жінку на лавці, яка сиділа й не плакала, і те густе, гаряче, чорне, солоне, що йшло від неї так щедро, що його потягло вперед. Він тоді розвернувся й пішов геть.

А тепер він мусив прийти й стояти там дві години.

Серед людей, які любили Сашка.

Герман зав'язав краватку, подивився на себе в дзеркало й сказав уголос, тихо й виразно:

— Ти будеш тримати.

Народу було багато.

Уся кафедра. Студенти — Герман не очікував, що прийде стільки студентів, їх було десятків шість, вони стояли групою, і в багатьох були червоні очі. Однокурсники, яких Герман не бачив по п'ятнадцять років. Сусіди. Друзі дитинства.

Іра стояла біля труни, тримаючи за руку молодшого сина — того, першокласника, — і старшого, того, з брекетами. Хлопець тримався. Він стояв рівно, дивився прямо перед собою й тримався, і Герман, дивлячись на нього, зрозумів, що йому чотирнадцять і що він тепер старший чоловік у сім'ї, і що він це вже знає.

І почалося.

Це було як тонути.

Герман стояв у другому ряду, за кафедрою, і тримав.

З усіх боків ішло. Іра — важке, чорне, з тим солоним, від якого судомило горло. Хлопчик із брекетами — гостре, розжарене, з домішкою чогось лютого, дитячого, безсилого. Старенька мати Сашка — тонке, дрібне, вичерпане, як у людини, у якої вже нема сил горювати, а вона однаково горює. Студенти — розгублене, здивоване горе двадцятирічних, які вперше зіткнулися з тим, що люди помирають насправді.

Сотня людей. Сотня джерел. І кожне з них було найпоживнішим, що буває.

Герман стояв у чорному пальті, зчепивши руки перед собою, і давив.

Він давив так, як тримав у Бабиному Яру. Він давив, поки не почав відчувати смак крові в роті — не есенції, а справжньої, бо прокусив щоку зсередини. Він стояв нерухомо, дивився на труну й тримав, і піт стікав йому по спині під сорочкою, і люди навколо, певно, думали, що він просто дуже стримана людина, яка не показує горя.

Він утримав.

Не все — потроху просочувалося, він відчував, як тонкі цівки все одно знаходять шлях, — але основне він утримав, і за це заплатив: до кінця церемонії голова боліла так, що він не бачив лівим оком.

Він стояв біля могили друга, наполовину сліпий від болю, і був цим щасливий.

Це була єдина ціна, яку він міг заплатити. Єдина.

Іра підійшла до нього наприкінці, коли вже почали розходитися.

— Ти прийшов, — сказала вона.

— Так.

Вона стояла перед ним — маленька, у чорному, з тим страшним сухим обличчям, — і дивилася знизу вгору.

— Вибач мені за той дзвінок, — сказала вона.

Герман похитав головою.

— Ні, — сказала Іра твердо. — Я маю сказати. Я тоді була не при собі. Я не мала права так із тобою. Ти був його найкращий друг, ти був поруч, ти б віддав за нього все, і я знаю це, Германе, я справді це знаю.

Вона зупинилася. Ковтнула.

— Просто мені треба було, щоб хтось був винен, — сказала вона. — Бо якщо ніхто не винен, то це просто випадковість, і тоді я не знаю, як із цим жити.

Герман стояв і дивився на неї.

Я винен, — подумав він. — Ти маєш рацію. Ти абсолютно, повністю маєш рацію, і ти сама не знаєш наскільки.

І він міг би зараз сказати. Просто взяти й сказати цій жінці правду — усю, до кінця, — і хай робить із нею що хоче.

Це було б чесно.

І це було б наймерзеннішим, що він міг зробити, — бо вона щойно, ціною нелюдського зусилля, змогла себе переконати, що ніхто не винен, і зібрати себе докупи, а вона мала двох дітей, яких треба ростити.

І Герман узяв її за плечі й сказав те, що мусив:

— Він тебе згадував. Останнє, що він сказав. Він сказав: «Скажи Ірі».

Іра постояла ще секунду.

А потім вона зламалася — просто вся, миттєво, як ламається лід, — і Герман обійняв її, і вона плакала йому в пальто, і сотня людей стояла навколо й дивилася.

І він тримав.

Він тримав так, що в нього почала йти кров із носа, і він відчував, як вона капає їй на волосся, і вона цього не помічала, і він тримав далі.

Додому він доїхав ледь живий.

Не від горя — від зусилля. Голова була як розчавлена; він двічі мусив зупинятися по дорозі й сідати. Оля хотіла поїхати з ним, він не пустив, і тепер жалів.

Він зайшов у квартиру, ліг на диван, не роздягаючись, і пролежав так до вечора.

І думав.

Не про Сашка. Це було дивно — він майже не думав про Сашка. Він думав про те, що з ним щойно сталося на кладовищі: він простояв дві години в епіцентрі найпоживнішого, що є на світі, і не взяв нічого.

Він зміг.

Це було нове. Це було важливо. Місяць тому він не втримав би й п'яти хвилин.

Тепер він утримав дві години — і виліз звідти зі скривавленим носом і напівсліпим оком, але виліз, і всередині в нього не було ані краплі того, що йшло від Іри.

Я можу.

Він лежав у темряві й повторював це, і вперше за багато днів у ньому було щось схоже на надію.

Бо якщо він може тримати — значить, він ще не програв. Значить, той, ким він стає, ще не остаточно він. Значить, є за що чіплятися.

Треба тільки перебити те, що вже влилося.

Він почав шукати того ж вечора.

Спочатку — тверезо, за списком. Він виписав місця: собори, монастирі, святині, місця масових паломництв. Він гуглив, читав, порівнював.

І дуже швидко зрозумів, що шукає не за тим принципом.

Йому потрібне було не «святе». Йому потрібне було місце, де найбільше людей одночасно відчували найсильніше світле. І бажано — щоб робили це століттями.