Глава 11

Розділ 11. Сорок сім

Він проспав вісімнадцять годин.

Ліг на підлозі в коридорі, як був — у крові, у розірваній куртці, — і вирубився, і прокинувся в неділю ввечері від того, що телефон розривався вже котру годину.

Тіло було в порядку. Оце найдивніше — тіло було просто в порядку. Не боліло нічого. Він устав легко, пішов у ванну, стягнув із себе задубілий від крові одяг і довго стояв під душем, дивлячись, як з нього змивається чуже.

Бік був чистий. Він обмацав ребра — жодного сліду. Він розтулив пальці й подивився на долоні, якими вчора тиснув Сашкові живіт.

Долоні як долоні.

Потім він увімкнув телевізор.

«…сорок сім загиблих. За уточненими даними Національної поліції, кількість жертв становить сорок сім осіб, понад двісті постраждалих, з них тридцять один у важкому стані…»

Герман сидів на дивані, мокрий, у рушнику, і дивився в екран.

І не розумів.

Він перемкнув канал. Той самий рядок: сорок сім. Він відкрив телефон, зайшов у новини. Сорок сім. Він відкрив англомовні — сорок сім, forty-seven.

— Ні, — сказав Герман уголос.

Він устав і почав ходити по кімнаті.

Це була помилка. Це була очевидна, груба помилка, яку хтось зараз виправить, — не могло бути сорок сім, він був там. Він знав, скільки їх було. Він відчув їх усіх, кожного, він пив їх кілька годин поспіль, і це був океан, це була лавина, це було стільки, що його ледь не розірвало.

Сорок сім — це… це нічого. Це один шкільний клас із половиною. Це менше, ніж людей на його поверсі в офісі.

Він відчував тисячі.

Герман зупинився посеред кімнати.

І дуже повільно, дуже неохоче, розвернувся до цієї думки обличчям.

Він сів за стіл, узяв блокнот і почав рахувати. Бо не рахувати він не міг.

Стадіон: 60 000 присутніх. Загиблих: 47. Постраждалих: 200+.

Він дивився на ці цифри.

І ось у чому справа: він відчув не сорок сім смертей. Він відчув шістдесят тисяч жахів.

Оце й була помилка. Не в новинах — у ньому.

Померло сорок сім. А злякалися — усі. Шістдесят тисяч людей, які секунду тому святкували гол, одночасно зрозуміли, що зараз можуть померти. Шістдесят тисяч разів чистий, тваринний, ні з чим не змішаний жах. Люди, які бігли й топтали одне одного. Люди, які шукали дітей. Люди, які просто сиділи й не могли поворухнутися.

Смерть була дрібкою. Основне — це був страх живих.

Герман записав це — і рука в нього спітніла.

Не смерть годує. Годує ЖАХ. 47 померлих — це крапля. 60 000 наляканих — це океан.

Він відкинувся на стільці й довго дивився в стелю.

І тоді до нього дійшло друге. Гірше.

Якщо не треба, щоб люди помирали…

Якщо достатньо, щоб вони боялися…

Герман зірвався зі стільця, вийшов на кухню, налив води, розлив половину повз склянку. Руки трусилися.

Не думай про це. Не думай про це. Не думай.

Але воно вже думалося, само, без нього, тим самим інженерним мозком, який рахував гривні на батьковому городі й будував графіки регенерації:

Мітинг. Концерт. Метро в годину пік. Пожежна тривога в торговому центрі. Не треба нікого вбивати. Треба просто, щоб шістдесят тисяч людей одночасно повірили, що вони зараз помруть.

Герман поставив склянку так різко, що вона тріснула.

Він стояв на кухні, тримаючись за стільницю, і в голові в нього ясно, чітко, як на дошці, було виписане рішення задачі, якої він собі не ставив.

І він розумів, що більше ніколи цього не забуде.

Спецслужби прийшли у вівторок.

Двоє. Один старший, у цивільному, з тією непримітною зовнішністю, яку не запам'ятаєш; другий молодший, із планшетом. Показали посвідчення. СБУ.

— Ви були на стадіоні в суботу?

— Був.

— Ми опитуємо всіх, хто був у секторах з десятого по чотирнадцятий. — Старший сів на запропонований стілець, поклав руки на коліна. — Розкажіть, що ви бачили.

Герман розповів. Правду — усе, крім одного. Він сидів у дванадцятому, ряд сімнадцятий, з другом. Був вибух. Друга вбило. Він виносив людей.

— Скільки ви винесли?

— Не рахував.

Молодший щось відзначив у планшеті.

— У нас є свідчення, — сказав старший рівно, — що чоловік, схожий на вас, витягнув з-під завалу біля південного виходу бетонну плиту. Один.

— Не пам'ятаю.

— Не пам'ятаєте, як підняли бетонну плиту?

— Я був у шоці, — сказав Герман. — Я не пам'ятаю більшої частини того вечора. Мені сказали, що я витягнув людей, — я вірю. Але як саме, не пам'ятаю.

Це була добра відповідь. Він продумав її заздалегідь, ще в неділю, лежачи без сну.

Старший подивився на нього довго.

— Ви постраждали?

— Ні.

— Зовсім?

— Зовсім.

— Дванадцятий сектор, — сказав старший. — Там був епіцентр. У вашому ряду вижило троє з двадцяти чотирьох.

Він не питав. Він просто сказав це й дивився.

І Герман відчув від нього — уперше за всю розмову виразно — не підозру навіть, а щось інше. Професійну цікавість. Ту саму, з якою він сам колись дивився на баг, що не мав би відтворюватися, а відтворювався.

— Мені пощастило, — сказав Герман.

— Так, — погодився старший. — Дуже.

Вони пішли за сорок хвилин. Старший затримався в дверях.

— Якщо згадаєте щось про плиту — подзвоніть, — сказав він і залишив візитку.

Герман зачинив двері, притулився до них спиною й довго стояв.

Потім подивився на візитку.

Полковник.

Полковники не ходять опитувати свідків.

Іра подзвонила в середу.

Він знав, що вона подзвонить. Він чекав цього дзвінка з неділі й боявся його більше, ніж СБУ.

— Германе.

— Іро.

Пауза. Він чув, як вона дихає.

— Поховання в п'ятницю, — сказала вона. — Об одинадцятій. Байкове.