Глава 10

Розділ 10. Сектор 12

Квитки купив Сашко.

Написав у середу: «Динамо-Шахтар, субота, я взяв два. Не смій відмовлятися, ти вже пів року відмовляєшся від усього».

Це було правдою, і Герман це знав, і саме тому не відмовився.

Він не бачив Сашка з вересня — з того вечора в лабораторії. Не дзвонив. Не заходив. Він вирішив тоді, стоячи на нічній вулиці біля університету, ситий і бридкий сам собі, що більше не прийде туди по паливо, — і дотримав слова. Але разом із лабораторією він якось непомітно перестав приходити й до Сашка.

Це було легко пояснити собі. Робота. Оля. Втома.

Насправді — сором.

Тому в середу він написав: «Іду».

Субота була ясна й холодна — той рідкісний листопадовий день, коли небо чисте, а повітря таке, що обпікає горло.

Вони зустрілися біля метро. Сашко був у динамівському шарфі, з термосом чаю в рюкзаку («з коньяком, тільки Ірі не кажи»), і обійняв Германа так міцно, що той відчув, як усередині щось зривається.

— О, — сказав Сашко, відсторонившись і оглянувши його. — Ти реально качаєшся. Я ж не жартував тоді.

— Бігаю.

— Бігаєш він. — Сашко ляснув його по плечу. — Плече як цегла. Ти дивись, тебе на футболі за фаната приймуть, битися поставлять.

Вони йшли до стадіону в натовпі, і натовп густішав, і Герман відчував, як навколо наростає.

Це було легке. Це було добре. Передматчевий натовп — це радість особливого сорту: гучна, дурна, щаслива, з тим азартним нетерпінням, від якого в роті виникав присмак чогось шипучого й солодкого, як лимонад. Люди йшли з дітьми, з друзями, зі шарфами, кричали, сміялися, купували пиво.

Герман ішов у цьому потоці й дозволив собі трохи випити.

Він робив це тепер свідомо — потроху, у безпечних місцях, як він це називав. Там, де емоція світла й розлита тонко, де від однієї людини він бере краплю. Це не крадіжка, переконував він себе. Це як дихати повітрям у кімнаті, де багато людей.

Він більше не мав вибору, чи пити. Він мав вибір тільки — де.

І він вибирав такі місця. Стадіон. Марафон. Концерт.

Він вибрав це місце сам. Місця були в дванадцятому секторі, ближче до кутового прапорця, ряд сімнадцятий.

Вони сіли, Сашко налив чаю з коньяком у кришку від термоса, і вони пили по черзі, і Сашко розповідав про кафедру, про свою вічну війну з деканатом, про те, що старшому синові поставили брекети й це коштує як його зарплата за три місяці.

— Ти чого мовчиш? — спитав він раптом.

— Слухаю.

— Ти не слухаєш. Ти сидиш і думаєш про щось своє вже пів години. — Сашко подивився на нього уважно, збоку, тим своїм професорським поглядом. — Германе. У тебе щось сталося?

Герман відкрив рота.

І це був той момент. Другий за цю осінь. Уперше — з Олею, і він змовчав. Тепер він сидів на стадіоні поруч із найдавнішим другом, який дивився на нього й бачив наскрізь, як бачать тільки ті, хто знає тебе двадцять років.

Він міг сказати. Сашко був хімік. Сашко єдиний у світі, хто, можливо, зміг би зрозуміти хоч частину. Він би не сміявся. Він би засипав питаннями, він би повів у лабораторію, він би зробив аналізи.

— Так, — сказав Герман. — Сталося.

Сашко мовчав, чекаючи.

— Це важко пояснити. — Герман дивився на поле, де хлопці розминалися, розкидаючи м'яч. — Слухай, після матчу поговоримо, добре? Це довго. І це… дивно. Ти мені не повіриш.

— Я хімік, — сказав Сашко. — Мені як повіриш, так і перевіриш.

І усміхнувся.

І Герман усміхнувся у відповідь, і в грудях у нього раптом стало легко — уперше за три місяці по-справжньому легко, — бо він щойно вирішив. Він скаже. Сьогодні. Після матчу, у якійсь пивній на Хрещатику, він розповість усе, і хтось нарешті знатиме.

— Домовились, — сказав Герман.

— Домовились, — сказав Сашко. — Тільки після матчу. Бо зараз почнеться.

Він показав на поле. Команди виходили. Стадіон піднявся, шістдесят тисяч людей, і вибухнув, і Герман відчув, як його накриває теплою хвилею загального захвату.

Він теж підвівся. Він теж кричав. Уперше за три місяці він просто був — серед людей, поруч із другом, на футболі, у листопадову суботу.

Це сталося на тридцять восьмій хвилині.

«Динамо» повело в рахунку. Стадіон стояв, ревів, махав шарфами, і в цю секунду — рівно в цю секунду загального торжества — щось трапилося внизу, там, де сектори сходяться до виходу.

Спочатку був звук.

Не вибух, як показують у кіно, — не гуркіт, а щось коротке, важке й неправильне, наче велика річ упала з великої висоти. Звук ударив по вухах і зник, і на мить настала тиша — така повна, така неможлива на стадіоні, де щойно ревіли шістдесят тисяч, — і в цій тиші Герман устиг подумати одну коротку думку:

Що це.

А потім вибухнуло вдруге.

І цього разу вже було зрозуміло, що це.

Він не пам'ятав удару.

Він пам'ятав, як стояв, — а потім раптом лежав, боком, притиснутий чимось, і в роті було солоно, і згори падали люди. Не бігли — падали, звалювалися через нього, і хтось наступив йому на руку, і він не відчув болю.

Потім він відчув біль. Одразу весь.

У нього щось стирчало з боку. Він побачив це, повернувши голову, — уламок пластикового сидіння, довгий, гострий, увійшов під ребра, і кров ішла швидко, і Герман, дивлячись на це, чомусь дуже спокійно подумав, що це смертельно.

Тіло не погодилося.

Він відчув це раніше, ніж зрозумів. Усередині щось увімкнулося на повну потужність — те саме, що загоювало порізи за двадцять секунд, — і кинулося на роботу, і Герман відчув, як його м'ясо рухається, як воно виштовхує пластик із рани, як затягуються судини.

І ще він відчув — тієї ж миті, тим самим тілом — як у нього вливається.

Стадіон помирав.

Це було не так, як у ЦНАПі. Не так, як на кладовищі. Не так, як у Бабиному Яру, де все давно вилежалося й чекало.

Це було зараз.

Шістдесят тисяч людей одночасно, і серед них — сотні тих, кого щойно розірвало, порізало, придавило, і вони кричали, і вмирали, і в цю секунду з них ішло все.