Глава 8

Розділ 8. Подарунок

Два тижні Герман тренувався.

Це стало розпорядком: щовечора, після роботи, він викладав на кухонний стіл свої «зразки» — обручку, процесор, монету, пізніше додав стару радіодеталь із золотими ніжками, куплену на Петрівці за копійки, — сідав навпроти й тримав.

Це справді виявилося як м'яз.

Перший тиждень був пекельний. Голова боліла щодня, іноді до нудоти; двічі йшла кров із носа, і Герман сидів над раковиною, притискаючи серветку, і думав, що, можливо, дає собі інсульт. Але наступного дня ставало трохи легше, і цифри повзли вгору.

Він вів таблицю. Звісно, він вів таблицю.

День 1: ртуть 30, золото 18.
День 4: золото 25.
День 7: золото 40.
День 11: золото 90.
День 14: золото — тримаю, скільки хочу. Не відпускаю сам.

Чотирнадцятого дня Герман сидів на кухні, дивився на батькову обручку, яка лежала за двадцять сантиметрів від його руки, і не відчував нічого. Ні поклику, ні тиску, ні того темного серпанку. Воно було там — він відчував його всередині, скручене, вичікувальне, як пес біля ноги, — але воно не рухалося. Бо він не дозволяв.

Він тримав так годину. Заварив чай, погортав телефон, відповів на робочі повідомлення. Обручка лежала за двадцять сантиметрів. Нічого.

Тоді Герман узяв її й поклав собі на долоню.

Пряме торкання. Те саме, від чого золото тьмяніло за хвилину.

Він тримав обручку на розкритій долоні п'ятнадцять хвилин, розмовляючи по телефону з Гошею про регресійний прогон. Поклав назад. Оглянув.

Обручка була ціла. Блищала, як блищала.

Герман відкинувся на стільці й довго дивився в стелю.

Він переміг. Уперше за два місяці — переміг.

Тоді ж, того самого вечора, він написав Олі.

Не одразу. Спершу довго сидів із телефоном, відкривав чат, закривав, знову відкривав. Останнє її повідомлення було десятиденної давнини: «ок». Просто «ок», у відповідь на його черговий «завал на роботі, давай наступного тижня».

Він порахував. Уперше за весь цей час — сів і чесно порахував, скільки разів він її відшив.

Вийшло сім.

Сім разів за півтора місяця. Сім вечорів, коли вона писала «побачимося?», а він знаходив причину. Реліз. Дзвінок. Батьки. Втома. Ще один реліз. Усі причини були справжні — оце й було найпідліше, кожна окремо була бездоганна, — і всі сім разів він брехав.

Герман написав: «Привіт. Вибач, що зникав. Хочу тебе побачити. Завтра?»

Вона відповіла через годину. Одним словом:

«Добре».

Вони зустрілися в п'ятницю, у тому самому місці на Подолі.

Оля прийшла вродлива — так вродлива, як буває, коли жінка збиралася довго й ретельно, і Герман зрозумів, що це означає, ще до того, як вона сіла. Це означало, що розмова буде.

Розмова почалася на десятій хвилині.

— Германе, — сказала вона, відставивши келих, і подивилася на нього прямо. — У тебе хтось є?

Він не встиг навіть здивуватися — а вона вже говорила далі, швидко, ніби боялася, що зупиниться:

— Тому що я вже не знаю, що думати. Півтора місяця. Ти не хочеш мене бачити, а коли бачиш — сидиш навпроти й дивишся кудись убік. Ти відсуваєшся, коли я тебе торкаюся. Я не сліпа. Останній раз ми були разом… — вона на секунду замовкла, рахуючи, — у вересні. Це майже два місяці.

— Олю…

— Дай доказати. — Вона підняла долоню. — Я не влаштовую сцен, ти знаєш. Мені тридцять, я доросла жінка, і я не буду тобі влаштовувати істерику. Мене просто дістало не розуміти. Якщо в тебе хтось є — скажи, і я піду. Спокійно піду. Але не роби з мене дурепу.

Вона говорила рівно, спокійно, і тільки пальці її крутили каблучку на правій руці — швидко, туди-сюди, — і Герман дивився на ці пальці, бо йому було соромно дивитися їй в очі.

І ще тому, що з неї йшов смак.

Гіркий. Не лимон — щось густіше, темніше, як шкірка апельсина, коли розгризеш білу частину. Образа. Не гнів — образа, стара, накопичена, з якою жінка живе тиждень за тижнем і сама себе переконує, що все нормально.

І воно текло в нього.

Герман сидів навпроти жінки, з якою спав рік, і пив її образу — образу, яку сам і створив, — і йому було від цього ситно.

— У мене нікого нема, — сказав він.

— Тоді що?

І от тут йому треба було сказати правду.

Він навіть відкрив рота. Він міг би — оце найдивніше, він фізично міг би зараз сказати: «Олю, зі мною щось сталося. Я не знаю, що це. Я боявся тебе торкатися, бо не знав, що воно з тобою зробить». Вона б не повірила. Вона б вирішила, що він з'їхав з глузду. Але це була б правда, і вона б це відчула.

Замість цього він сказав:

— Я вигорів. Восени було пекло на роботі, потім ще дещо, і я… просто закрився. Це не про тебе. Це про мене. Вибач.

І це теж було майже правда. І тому спрацювало.

Він побачив, як у неї відпускають плечі. Побачив, як міняється смак — гіркота розріджується, слабшає, і крізь неї проступає щось інше, тепліше, з полегшенням.

Вона повірила. Йому стало гидко.

— Чому ти не сказав? — спитала вона тихо.

— Не знав як.

Оля довго на нього дивилася. Потім простягнула руку через стіл і накрила його долоню своєю.

І Герман — уперше за два місяці — не відсунувся.

Він контролював себе весь вечір.

Це було найдивніше відчуття в його житті. Він сидів поруч із живою жінкою, тримав її за руку, потім обіймав її в таксі, потім піднімався з нею в ліфті, — і весь цей час у ньому працював той самий м'яз, який він тренував два тижні. Тримав. Не давав.

І воно трималося.

Він перевіряв постійно. Ось її каблучка на пальці — тонке золото, тепле від шкіри, за сантиметр від його долоні. Він відчував поклик — слабкий, задавлений, — і тримав. Ось ланцюжок у неї на шиї, коли він її поцілував, — просто там, під губами. Тримав. Ось сережки, коли він відводив їй волосся за вухо.

Тримав.

Голова боліла. Не сильно — так, як болить на десятому кілометрі, коли ти знаєш, що добіжиш. Він добігав. Він сидів на її кухні, пив вино, слухав, як вона розповідає про якийсь конфлікт на роботі, і тримав — і думав, з дедалі більшим, майже п'янким полегшенням: я можу. Я можу бути з людьми. Я не монстр.