Глава 7

Розділ 7. Довідка

Довідку про несудимість вимагали для британського клієнта.

Це була абсурдна вимога — Герман працював на них чотири роки, вони бачили його щотижня на дзвінках, — але юристи клієнта затіяли якийсь новий комплаєнс, і тепер усі, хто мав доступ до персональних даних орендарів, мусили надати довідку. З апостилем. Українську. Отриману особисто.

Гоша скинув це на Германа з винуватим смайликом. Герман відповів великим пальцем угору й того ж вечора почав з'ясовувати, як це робиться, і з'ясував, що робиться це через ЦНАП, і що електронна черга розписана на два тижні вперед, і що є варіант прийти живою чергою — з восьмої, «як пощастить».

У четвер він узяв відгул і поїхав живою чергою.

ЦНАП на Лівому березі був великий, новий, зі скляними дверима й електронним табло, і вже о пів на восьму біля нього стояло людей сорок.

Герман зайняв чергу за жінкою в бордовому пальті, дістав телефон і приготувався до трьох годин нудьги.

І за двадцять хвилин зрозумів, що це помилка.

Двері відчинили о восьмій, і сорок людей увійшли всередину, у велике приміщення з рядами стільців і терміналом, який видавав талони, і тут з'ясувалося, що термінал видає талони на послуги, а на довідки про несудимість талонів сьогодні вже нема, бо їх дають з восьмої й вони закінчилися ще до того, як черга дійшла до дверей, — і сорок людей це почули одночасно.

Що сталося з повітрям, Герман не міг би описати словами. Це було так, ніби в кімнаті хтось вилив каністру.

Він відчув смак.

Різкий, кислий, тонкий — розбавлений лимонний сік, той, що п'єш і кривишся, і хочеш запити. Він з'явився миттєво, заповнив рот, і Герман, який стояв п'ятим від термінала, аж похитнувся.

— Як це нема? — сказав чоловік попереду, і в його голосі була та особлива втома людини, яка приїхала здалеку. — Я о шостій виїхав.

— Талони формуються автоматично, — сказала дівчина-адміністратор. Вона це вже казала. Вона казала це, певно, щоранку, і в її голосі не було нічого, крім вивченої рівності.

— А що мені робити?

— Записатися онлайн.

— Так там же на два тижні!

Голоси наростали. Хтось із задніх рядів сказав щось про «країну», хтось відповів, що дівчина не винна, хтось відповів, що всі вони не винні, а людям страждати. Жінка в бордовому пальті, за якою Герман стояв, тихо, ні до кого не звертаючись, сказала: «Господи, я ж третій раз приїжджаю».

І в роті в Германа знову хлюпнуло лимоном.

Він відійшов до стіни й сів на вільний стілець.

Йому не було погано. Ось у чому річ, ось що він потім двічі підкреслить у блокноті: йому не було погано. Смак був неприємний — але сам стан був хороший. Тепло розходилося по грудях, знайоме, ситне тепло, і Герман сидів на пластиковому стільці в переповненому ЦНАПі, серед сорока роздратованих, утомлених, злих людей, і йому ставало краще.

Він сидів і слухав.

Жінка в бордовому — третій приїзд, довідка потрібна для оформлення пенсії матері, мати лежача. Чоловік, що виїхав о шостій, — з Броварів, довідка для роботи, роботу дадуть, тільки якщо принесе цього тижня. Хлопець років двадцяти, який тихо матюкався в кутку, — щось із документами на військовий облік. Дідусь, який просто не розумів, що відбувається, і всіх перепитував, і на нього дратувалися.

Сорок людей, у кожного своя дрібна біда, і всі ці дрібні біди спеклися разом у щось густе, кисле й ситне, і Герман це їв.

Він піймав себе на тому, що дихає повільно й глибоко. Як тоді в коридорі «Планети».

І от тут — рівно тут, о восьмій сорок ранку, на пластиковому стільці київського ЦНАПу — Германа накрило.

Тому що він зіставив.

Просто зіставив дві точки. Аріна — і ця черга. Дитячий сміх — і сорок роздратованих людей. Фруктовий торт — і розбавлений лимонний сік.

Що спільного?

Не речовини. Тут не було жодної речовини. Тут не було металу, не було радію, не було шламу — тут був типовий державний заклад із пластиковими стільцями, лінолеумом і кулером. Нічого рідкісного. Нічого, що можна поглинути.

Тут були тільки люди.

Люди — і те, що вони відчували.

Герман сидів дуже прямо, і в голові в нього з тихим, страшним, остаточним клацанням ставало на місце все.

Дитяче свято. Найгустіше — біля Аріни. Кориця на піку гойдалки, коли захоплення змішувалося зі страхом. Цедра, коли дівчинка плакала. Смородина від старших дітей — інший вік, інші емоції. Порожнеча від Кості, який стояв поруч із донькою й нічого не відчував.

Опенспейс. Ліда, у якої «тепле молоко з медом», — і Ліда, яку рубає після чотирьох годин поруч із ним.

Дід-металіст на колії — самотній, змерзлий, ситний.

І ця черга.

Він п'є не речовини.

Він п'є те, що люди відчувають.

Герман устав і вийшов надвір.

Він стояв на ґанку ЦНАПу, тримався за поручень, і його трусило. Не від холоду — жовтневий ранок був якраз лагідний. Від того, що картина світу, яку він два місяці вибудовував по цеглинці, щойно склалася в іншу фігуру, і фігура була бридка.

Він дістав блокнот прямо там, на ґанку, і написав, і почерк повело:

НЕ РЕЧОВИНИ.
ЕМОЦІЇ.

І під цим, менше й повільніше:

Дві гілки. Тіло жере метали. А те, друге, що дає швидкість, смаки, відчуття людей — воно жере емоції. Це різне. Це дві різні системи в одному мені.

Він дивився на ці рядки й відчував той специфічний, ні на що не схожий сором, який буває, коли розумієш, що правильна відповідь лежала на поверхні, а ти два місяці натягував на неї власну зручну теорію.

Він же сам це записував. «Не сходиться. Занадто мало речовини для такого ефекту». Він сам це підкреслював. І сам же дописував великими літерами: «АЛЕ ІНШОГО ПОЯСНЕННЯ НЕМА».

Було. Було інше пояснення. Просто воно означало, що він не «поглинач металів», а щось значно гірше, і мозок ввічливо не показував його Герману, поки міг.