Глава 6

Розділ 6. Гальваніка

Сашкової лабораторії вистачило на дев'ять днів.

Герман рахував. Він тепер усе рахував — завів окрему сторінку в блокноті, куди щовечора виписував рівень: суб'єктивно, за десятибальною, як пацієнти оцінюють біль. Десять — те, що він відчув, виходячи з університету: повна ситість, тепло, спокій. Дев'ять. Вісім. На четвертий день — сім, і вперше знову з'явилося те тонке свербіння дефіциту. На сьомий — п'ять. На дев'ятий Герман прокинувся о пів на шосту ранку від того, що тіло хотіло їсти, і це був не звичайний голод, від якого допомагає холодильник.

Він з'їв три яйця, вівсянку й дві котлети, що лишалися з учора. Не допомогло. Тіло хотіло не білка.

Він сидів на кухні о шостій ранку, дивився у вікно на темний двір і думав про Сашка.

Це було найпростіше рішення. Подзвонити, сказати «слухай, я тут поруч був», зайти на кафедру, посидіти пів години. Сашко зрадіє. Сашко завжди радіє. І Герман вийде звідти ситий на дев'ять днів, і все повториться, і ще раз, і ще.

Він порахував і це. Дев'ять днів. Сорок разів на рік. Сорок разів прийти до друга з єдиною метою — обікрасти його лабораторію.

Германа замутило. Не від сорому навіть — від того, з якою легкістю мозок уже прорахував графік. Мозок не бачив у цьому проблеми. Мозок бачив ресурс і логістику.

— Ні, — сказав Герман уголос у порожню кухню.

Це прозвучало жалюгідно. Але він однаково не подзвонив.

Замість цього він відкрив ноутбук і вперше почав шукати системно.

Питання було просте, інженерне: де в Києві багато рідкісних металів, до яких нема доступу в звичайної людини? Не в грамах — у кілограмах. Не в баночках — у ґрунті, у стінах, у шламі.

Відповідь знайшлася за годину, і Герман здивувався, чому не додумався раніше.

Гальваніка.

Він гуглив як інженер — не «де взяти золото», а «гальванічне виробництво відходи важкі метали ґрунт». І вивалилося все: радянська промисловість, тисячі цехів по всій країні, у кожному другому заводі — гальванічна дільниця. Хромування, нікелювання, срібнення, золочення контактів. Кадмій, хром, нікель, мідь, срібло, паладій, іноді родій. Ванни з електролітом. Шлам — осад, що осідає на дно, куди йде все, що не пристало до деталі. Цей шлам десятиліттями зливали у відстійники, закопували на території, забували.

А потім Союз розвалився, заводи стали, цехи покинули. Обладнання здали на брухт, а те, що всоталося в бетон і землю, лишилося там, де було.

Герман читав про це до другої ночі й відчував — з відразою до себе — азарт. Він розгортав карти, звіряв старі промзони з новими, читав звіти екологів, форуми металістів, які ходять по заброшках із магнітами. Тисячі тонн отруєного ґрунту. Кадмій, свинець, хром. Люди пишуть петиції, вимагають рекультивації, бо це небезпечно.

Для людей.

Герман сидів перед екраном о другій ночі й розумів, що для нього це не отрута. Для нього це склад.

Він вибрав Видубичі.

Промзона там була стара, велика й напівмертва — той шматок правого берега між залізницею й Дніпром, який видно з Південного мосту й на який ніхто ніколи не дивиться. Бетонні коробки, іржаві естакади, зарослі бур'яном під'їзні колії. Половина будівель здана під склади й автосервіси, друга половина стоїть пусткою вже тридцять років.

Про хімзавод на Будіндустрії Герман знайшов десяток репортажів урбан-експлорерів: усі писали одне й те саме — величезний, порожній, страшнуватий, охорони фактично нема, заходити треба з боку колій. Хтось викладав фото цехів із проваленими дахами. Хтось попереджав: не лізьте в підвали, там вода й хтозна що в ній.

Але Германа цікавив не хімзавод сам по собі. Його цікавила сусідня коробка — довгий двоповерховий корпус, який на старих схемах промзони значився як «допоміжне виробництво», а на форумі металістів згадувався коротко й точно: «там була гальванічка, все давно винесли, лишилися ванни».

Ванни лишилися.

Герман довго дивився на супутниковий знімок цієї коробки. Потім закрив ноутбук, ліг і не заснув.

Він поїхав у суботу, о шостій ранку.

Одягнувся як людина, що йде на риболовлю: стара куртка, гумові чоботи, рюкзак. Узяв ліхтар, рукавички, респіратор — купив напередодні в будівельному, найпростіший, і сам із себе посміявся: він збирався йти туди, де його тіло питиме кадмій просто зі стін, і надів респіратор, щоб не надихатися пилу. Логіка була безглузда. Він однаково надів.

Ще взяв бутерброди й термос — не для маскування, а тому, що вже знав: після їжі йому страшенно хотітиметься їсти.

Електричкою до Видубичів, потім пішки. Ранок був холодний, туманний, кінець жовтня, і промзона в тумані виглядала точно так, як і мала: сірі коробки, бур'ян у людський зріст, ржа, бите скло. Пахло сирістю, мазутом і чимось солодкувато-хімічним, від чого перехоплювало горло.

Він ішов уздовж бетонного паркана хвилин двадцять і за цей час устиг двічі змінити рішення.

Перший раз — коли повз нього проїхала машина. Звичайна, біла, з логотипом якогось складу, і водій навіть не глянув у його бік, але Герман відчув, як усередині все стислося. Він ішов уздовж чужого паркана з рюкзаком, ліхтарем і респіратором, о сьомій ранку в суботу, і будь-яка людина, яка його зараз побачить, зробить один-єдиний висновок: злодій. І матиме рацію. Він і був злодій — просто крав те, чого ніхто не вважає майном.

Другий раз — коли побачив табличку.

Іржава, вицвіла, прикручена до паркана дротом: «СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО. НЕБЕЗПЕЧНА ЗОНА». Хтось давно перекреслив її балончиком і написав унизу щось нецензурне, але табличка трималася.

Герман зупинився перед нею й кілька хвилин просто стояв.

Він був законослухняна людина. Оце було найдивніше. Тридцять один рік він жив так, як живуть мільйони: не крав, не бив, платив податки, переходив на зелене, і навіть у школі не курив за гаражами, бо було страшно, що дізнаються батьки. Найбільше правопорушення в його житті — це проїзд у метро за чужим квитком у студентські роки, і він досі пам'ятав, як йому було соромно.