Глава 5

Розділ 5. Монета

Муха сіла на край чашки за півсекунди до того, як туди сіла.

Герман це побачив. Не так, як бачать рух, — а так, як бачать те, чого ще нема: він сидів із кавою на кухні, недільний ранок, у голові приємна порожнеча після вчорашнього свята, і раптом абсолютно чітко зрозумів, що зараз муха, яка виписує кола під стелею, сяде отут, на цьому конкретному сантиметрі білого краю чашки, зліва від ручки.

Через частку секунди вона там сіла.

Герман завмер із чашкою в руці.

Спершу він не бачив у цьому нічого надприродного. Мозок людини постійно передбачає: ти ловиш м'яч не тому, що встигаєш його побачити, а тому, що заздалегідь порахував траєкторію. Спортсмени це вміють краще, льотчики теж. Може, він просто нарешті виспався й мозок працює чисто.

Він поставив чашку. Подивився на муху. Муха потерла лапки.

— Куди ти зараз, — сказав Герман уголос.

І знав куди. На бортик мийки. Праворуч. Муха знялася — і сіла на бортик мийки, праворуч.

Тоді Герман відставив каву й пішов по монету.

Монета була та сама — стара, радянська, мідно-нікелева, з матовою плямою на боці, яку він сам же й «роз'їв» під час експериментів минулого тижня. Він поклав її на стіл, узяв, підкинув.

І поки вона крутилася в повітрі, ще високо, ще не почавши падати, Герман уже знав, що випаде решка.

Випала решка.

Він підкинув ще раз. Орел. Знав. Ще раз — решка, знав. Ще, ще, ще. Він сидів на кухні недільного ранку й підкидав монету, як ідіот, тридцять разів поспіль, і тридцять разів поспіль знав відповідь до того, як монета впаде.

І от тут стало по-справжньому цікаво, бо Герман, попри все, лишався інженером, і саме інженер у ньому вловив головне: він знав не заздалегідь.

Не в момент кидка. Не коли монета злітала з пальця. А десь у самому кінці — за дрібку секунди до того, як вона торкнеться столу. Ніби він отримував відповідь на десяту частку раніше, ніж її отримували очі.

Він перевірив це навмисно. Підкинув монету й одразу заплющив очі. Нічого. Порожньо. Він не знав, що випаде, — просто чув дзвяк і мусив дивитися.

Отже, це не «передбачення майбутнього». Це не магія. Це щось скромніше й набагато конкретніше: він бачив швидше. Мозок обробляв те, що очі вже зафіксували, але свідомість іще не встигла зібрати в картинку, — і видавав відповідь на десяті долі секунди раніше, ніж мав би.

Герман узяв блокнот і записав, і від власного формулювання йому стало трохи легше:

Не передбачення. Прискорене оброблення. Очі бачать те саме — я просто швидше рахую.

І, подумавши, дописав:

Нічого надлюдського. Так уміє тренований воротар.

Це заспокоювало. Це вкладалося в картину світу. Тіло стало сильнішим — окей, тепер, виявляється, і мозок теж, і в цьому є навіть логіка: те, що перебудовує м'язи, чому б йому не перебудувати й нервову систему. Одна система, одна робота.

Він майже годину бавився з цим на кухні. Кидав ключі й ловив їх не дивлячись — ловилися. Скидав зі столу ручку — ловив за десять сантиметрів від підлоги, легко, без напруги. Ставив таймер і намагався зупинити його рівно на п'яти секундах — зупиняв на 5,00. Двадцять разів поспіль 5,00.

Це було приємно. Це було, чорт забирай, весело.

І десь на середині цієї забави Герман раптом упіймав себе на думці, від якої стало незатишно: він більше не боїться. Ще тиждень тому він трусився над блокнотом, як над діагнозом. А сьогодні недільним ранком грається новими іграшками й радіє.

Він відклав ключі й трохи посидів.

До чого я звикаю? — написав у блокноті. І, не знайшовши відповіді, перегорнув сторінку.

У понеділок він пішов на роботу — і в офісі його чекало те, до чого він не був готовий.

Люди.

Офіс був звичайний, опенспейс на тридцять столів, кава-машина, гул. Герман зайшов, привітався, сів — і в перші ж хвилини зрозумів, що вчорашня «Планета» нікуди не поділася. Воно лишилося з ним. Він відчував людей.

Не читав думки — нічого такого. Просто кожен, хто проходив повз його стіл, лишав по собі присмак.

Ліда з сусіднього столу, яка щойно повернулася з відпустки, — щось світле й лінькувате, як тепле молоко з медом. Гоша, тімлід, — сухий, різкуватий, як недосолений хліб; він явно нервував через якийсь дзвінок. Дівчина з рекрутингу, що пробігла з ноутбуком, — раптом гостра кислота, лимон, майже неприємно: у неї було щось погане, вона поспішала й ледь не плакала.

Герман сидів перед екраном із розгорнутим тестовим репортом і не бачив жодного рядка.

Це було як опинитися в кімнаті, де всі раптом заговорили. Учора, серед дітей, воно було просте: діти світилися одним великим теплим тортом. Тут, серед дорослих, воно виявилося складним, брудним, багатошаровим. Люди йшли повз нього, і кожен віддавав щось своє — утому, роздратування, нудьгу, тривогу, — і все це змішувалося в повітрі опенспейсу в такий кисло-солоний суп, що Германа за годину почало нудити.

Він вийшов на балкон і простояв там двадцять хвилин, дихаючи холодним жовтневим повітрям.

І тут його наздогнала друга, гірша частина усвідомлення.

Він не просто відчував. Він брав.

Це стало ясно, коли він повернувся й сів на місце. Ліда з сусіднього столу — та сама, з молоком і медом, — раптом позіхнула, потерла обличчя й сказала нікому:

— Господи, чого це мене так рубає. Я ж виспалась.

Герман завмер.

Він порахував. Ліда сиділа за півтора метра від нього. Він просидів поруч із нею дві години. І весь цей час — він тепер це чітко бачив, згадуючи, — від неї до нього йшло те тепле молоко, тонкою, ледь відчутною цівкою, постійно, і йому було приємно, і він навіть не помітив, коли почав це помічати.

А тепер вона позіхала й казала, що її рубає.

Герман відсунувся від столу. Різко, з гуркотом, так що Гоша озирнувся.

— Ти чого?

— Нічого. Спину звело.

Він устав і пішов у переговорку — порожню, з вимкненим світлом — і сів там сам, у темряві, за столом на вісім чоловік. Серце гупало.