Глава 4

Розділ 4. Фруктовий торт

Аріні виповнювалося п'ять, і з цього приводу орендували «Планету», великий дитячий розважальний центр на Лівому березі, — точніше, не всю «Планету», звісно, а одну з її кімнат, бо таких кімнат там було вісім, і в кожній тієї суботи когось святкували.

Герман приїхав із запізненням на двадцять хвилин, з великим пакетом, у якому лежав ляльковий будиночок — сестра прислала посилання, наказавши «не вигадуй нічого, купи оце». Він і не вигадував. Він узагалі останні два тижні намагався не вигадувати нічого зайвого, а просто жити: ходити на роботу, спати, їсти вдвічі більше, ніж раніше, і не думати про Сашкову лабораторію, куди йому вже знову хотілося.

«Планета» вдарила по ньому ще з паркінгу.

Не звуком — хоча звук був: навіть знадвору чувся той специфічний гул дитячого закладу, суміш вересків, музики й пікання ігрових автоматів. Не запахом попкорну й дезінфекції, який зустрів на вході. Ударило інше — те, чому він досі не мав назви й що прокинулося в ньому тиждень тому в Сашковій лабораторії.

Будівля була жива.

Герман зупинився в дверях, і його на секунду накрило. Це не було схоже на голод, який тягнув його до шафи з реактивами, — не було в цьому нічого гострого, нічого хижого. Це було як зайти з холодної вулиці в тепле приміщення, де щойно пекли. Тепло йшло звідусіль — з коридорів, з-за стін, згори, з другого поверху. Воно було м'яке й рівне, і в ньому Герман відчув — оце було найдивніше — смак.

Він стояв посеред вестибюля з ляльковим будиночком під пахвою й чітко, безсумнівно, як буває тільки з реальним відчуттям, а не з уявленим, відчував у роті смак фруктового торта.

Не гидкий, не приторний. Гарний, домашній: бісквіт, крем, полуниця, трохи ванілі. Той смак, який лишається на язику, коли з'їв шматок, запив чаєм і сидиш задоволений.

Герман сковтнув. Смак не зник.

— Ти чого встав? — Сестра з'явилася збоку, розпашіла, з телефоном у руці й з тим виразом обличчя, який буває в людини, що вже дві години все організовує. — Заходь, ми у третій кімнаті. Ти запізнився.

— Двадцять хвилин, — сказав Герман.

— Двадцять три, — сказала Ульяна.

Родинна точність. Він пішов за нею коридором.

Коридор виявився найгіршим.

Вони йшли повз двері інших кімнат — «Космос», «Джунглі», «Принцеси», — і за кожними теж святкували, і кожні були відчинені, і з кожних лився той самий смак.

Не однаковий. Ось у чому річ: не однаковий.

З однієї кімнати він ішов міцніший, кислуватіший. З іншої — солодкий і простий, майже медовий. А з третьої, звідки саме вибігав хлопчик у паперовій короні, — раптом коротко, гостро, наче хтось кинув у той торт цедри, і Герман, проходячи, встиг подумати: він щасливий до нестями, цей хлопчик, у нього щойно щось найкраще в житті сталося.

І тільки коли ця думка вже склалася, Герман зрозумів, що не мав жодних підстав так думати. Він бачив хлопчика пів секунди, зі спини.

Він сповільнив крок.

— Ну що ти плетешся, — озирнулася сестра.

— Іду.

Він ішов. І ловив себе на тому, що дихає ротом. Ніби нюхає. Ніби намагається набрати цього повітря побільше.

У кімнаті номер три святкували Аріну, і Аріна була епіцентром.

Герман зрозумів це відразу, з порога, ще до того, як побачив племінницю. Тепло тут було найгустіше, найяскравіше, і смак — той самий фруктовий торт, чистий, без домішок, той, що він відчув на вході, — був такий насичений, що Германові захотілося сісти.

Аріна кинулася до нього з вереском «ДЯДЯ ГЕРА!», і він підхопив її, і підкинув — легко, надто легко, вона тепер важила для нього як подушка, і Герман устиг злякатися й вчасно пригальмувати, щоб не підкинути дитину до стелі. Аріна засміялася — і в цю секунду смак у роті став такий яскравий, що Герман мимоволі заплющив очі.

Тепло вливалося в нього. Не через рот, не через шкіру — просто вливалося, звідусіль: з її сміху, з її рук, що обхопили його за шию, з усієї цієї кімнати з кульками, аніматором у костюмі якогось звіра, вісьмома п'ятирічними дітьми й тортом на столі.

І воно було хороше.

Ось що виявилося найнесподіванішим. Радій його налякав. Пил налякав. Сашкова шафа лишила по собі ситість і гидкий присмак крадіжки. А оце — не лякало й не бруднило. Це було просто добре, просто тепло, і Герман, тримаючи на руках свою п'ятирічну племінницю посеред дитячого свята, відчув, як щось у ньому — у грудях, під грудьми, у голові — розкривається й починає пити.

— Ти чого очі заплющив? — спитала Аріна суворо.

— Задумався.

— На днях народження не задумуються, — повідомила вона й потягла його до столу.

Свято йшло, як ідуть усі дитячі свята: галасливо, безладно й з тим специфічним відчуттям, що дорослі тут зайві, але без них нічого не працює.

Аніматор у костюмі ведмедя проводив конкурси. Діти верещали. Германа теж витягли — ведмідь голосно оголосив, що «нам потрібен найсильніший тато», і восьмеро п'ятирічних одностайно вказали на Германа, бо він був найбільший у кімнаті. Довелося тримати обруч, крізь який вони пролазили, потім катати їх на спині по черзі, потім програти в перетягуванні каната команді з чотирьох дітей, — програти довелося переконливо, з падінням, з театральним стогоном, і Аріна реготала так, що аж захлиналася, і кричала «дядя Гера програв, дядя Гера програв!».

Він лежав на м'якій підлозі, дивився в стелю з кульками, і восьмеро дітей верещали навколо, і в цю секунду в нього влилося стільки, що потемніло в очах.

Не боляче. Навпаки — так солодко, що тіло на мить перестало слухатися. Наче хтось перекинув у нього відро теплої води, і воно розлилося по грудях, по руках, аж до кінчиків пальців. Фруктовий торт, густий, чистий, восьмиразовий. Герман лежав на спині й безглуздо усміхався, і діти, бачачи цю усмішку, реготали ще дужче й лізли на нього, і від цього ставало ще більше.

Він міг би пролежати так годину.

Це була перша тривожна думка за весь вечір, і вона майнула й зникла: я міг би пролежати так годину, і мені було б тільки краще.