Глава 3

Розділ 3. Baseline

Картоплю вони докопали в неділю по обіді — те, що лишилося з учорашнього, — і Герман зробив це так легко, що батько двічі на нього озирнувся.

Учора кожна борозна давалася потом і болем у попереку. Сьогодні — ні. Герман устромляв лопату, піддівав, струшував, ішов далі, і робив це годину, дві, без перерви, і тіло не заперечувало. Не було ні задишки, ні того млосного тепла в м'язах, коли вони просять зупинитися. Було рівне, майже приємне навантаження, як буває на десятій хвилині розминки, коли ти щойно розігрівся й міг би так іти й іти.

— Ти чого це розігнався, — сказав батько, витираючи чоло. Сам він, жилавий і звиклий, устигав за сином лише тому, що робив усе повільно й ощадливо, як усе життя. — Кудись поспішаєш?

— Хочу до вечора в Києві бути, — збрехав Герман.

Насправді він просто не міг зупинитися. Тіло хотіло руху. Уперше в житті — фізично хотіло, само, без вольового зусилля, і це було ще одне відчуття з довгого списку, який Герман від сьогоднішнього ранку акуратно, подумки, заносив в окрему графу. Графа називалася «не так, як має бути».

Він викопав удвічі більше за батька й майже не помітив цього. А коли вони закінчили й мати винесла обід, Герман з'їв за двох — і залишився голодний. Не набитий, не переїлий — голодний, ніби організм узяв усе, що дали, розклав на цеглинки й попросив ще. Він доїв усе, що було на столі, і матір це страшенно втішило («от бачиш, я ж казала, схуд, зголоднів»), а Германа — насторожило. Він тепер насторожувався від усього.

До Києва він доїхав електричкою і всю дорогу дивився у вікно на рудо-жовті поля й думав, як буде це тестувати.

Бо іншого способу не знав. Коли на роботі прилітав баг, якого ніхто не міг пояснити, — плаваючий, нестабільний, «у мене не відтворюється», — Герман не панікував і не махав руками. Він робив нудну, методичну річ: фіксував умови. Що саме відбувається. За яких обставин. Що змінюється, коли міняєш один параметр. Він відділяв те, що знає, від того, що припускає, і не дозволяв другому маскуватися під перше. Дев'ять багів із десяти здавалися містикою рівно доти, доки ти не збирав достатньо даних.

Він вирішив ставитися до себе так само. Це було єдине, що тримало паніку на прив'язі: перетворити жах на задачу. У тілі оселилася невідома система з невідомою поведінкою — окей. Значить, треба зняти baseline, скласти список спостережень, висунути гіпотези й перевіряти їх по одній, не забігаючи наперед.

Дідів годинник він додому не взяв. Уранці, поки батьки поралися, Герман довго стояв перед ним, наполовину вигорілим, і думав, що робити. Викинути — дід перевернеться. Лишити — щоразу, приїжджаючи, він бачитиме доказ. Зрештою він просто повісив його трохи вище, щоб мати не одразу помітила зіпсований циферблат, і пообіцяв собі колись про це подумати. Не зараз.

Ще на дачі, вранці, він поліз у кишеню куртки — по ту гладку важку річ із землі. Хотів роздивитися її при денному світлі, тверезо, тепер, коли підозрював, що вона й є причиною. Хотів покласти на стіл і вивчати, як речовий доказ.

Речі в кишені не було.

Замість неї на дні лежала жменя того самого сірого пилу — дрібного, темного, майже як графіт, — того, що вранці об'їв ковдру й ліг горбиком біля ліжка. Герман застиг, тримаючи розкриту кишеню, і дивився на цей пил, і в голові все повільно, з клацанням, ставало на місця. Річ не загубилася. Її ніхто не вкрав. Вона просто… скінчилася. Розібралася сама на себе — так само, як розбирала все інше, — і те, що від неї лишилося, було не металом, а порохом, з якого вже забрали середину. А середина, усе те, що робило її важкою, теплою й живою, тепер була в ньому. Увійшла тієї ночі крізь тканину, крізь шкіру, розчинилася в тілі й почала його перебудовувати.

Оце й був той доказ, якого він шукав. Не річ на столі — а порожня кишеня з пилом на дні й тепло під власною шкірою. Причина не лежала в кишені. Причиною був він сам.

Герман обережно, двома пальцями, зібрав дрібку пилу й поклав у сірникову коробку — єдине, що знайшлося, — просто щоб мати хоч щось, що можна роздивитися. Решту не чіпав. Він уже знав, що станеться, якщо довго тримати це в руці: воно повернеться туди, звідки прийшло.

Удома він почав із простого. Дістав старий блокнот — паперовий, не нотатки в телефоні, бо чомусь не хотів, щоб це було в телефоні, — і на першій сторінці написав дату й слово «Baseline».

Далі пішов список.

Голова після настоянки — не боліла. Похмілля нема.
Мозолі, пухирі — загоїлися за ніч повністю. Стара мозоль від турніка — зникла.
Поперек, м'язи після городу — не боліли. Наступного дня копав легше, ніж за все життя. Не втомлююся.
Апетит — сильний. Їм за двох, лишаюся голодний.
Одяг/ковдра/простирадло на дачі — частково перетворилися на пил. Пил входить у шкіру.
Годинник — витягло радій із фарби. На відстані. Через повітря.

Він перечитав список — і від нього самого стало моторошно: написане чорним по білому виглядало гірше, ніж пережите. Але водночас стало трохи легше. Список — це вже не хаос. Список можна аналізувати.

Він додав окремим блоком гіпотези, чесно розділивши «здається» і «знаю»:

Знаю: тіло змінюється. Швидше загоєння, більше сили, більше апетиту.
Знаю: щось у мені забирає речовини із зовнішніх предметів. Метал (радій із фарби), можливо, тканину (одяг, ковдра — але там радше щось інше, бо тканина не «речовина»).
Знаю: артефакт (та річ із землі) увійшов у тіло тієї ночі. Від нього лишився тільки пил у кишені. Він і є причина — він тепер у мені.
Здається: воно бере не будь-що, а вибірково. Ковдру «об'їло» частково, а не всю. Годинник — тільки фарбу з цифр, дерево й скло не чіпало.

Останній пункт зачепив його найбільше. Вибірковість. Воно не жерло все підряд, як вогонь чи кислота. Воно обирало. А обирати може тільки те, що вміє розрізняти. Що знає, чого хоче.

Герман відклав ручку й довго сидів, дивлячись у вікно на київський двір — на звичайні дев'ятиповерхівки, на дитячий майданчик, на бабусю з собакою. Світ був абсолютно нормальний. А він сидів посеред цього нормального світу з невідомою машиною в тілі, яка вміла хотіти.