Глава 2

Розділ 2. Розсіл

Прокинувся Герман від тиші.

У Києві так не буває. У Києві завжди щось працює — холодильник, стояк, ліфт за стіною, машина під вікном, вентиляція сусіда. Тиша тут була інша, повна, з фактурою: чути було муху десь під стелею, скрип гілки за вікном, власне дихання. І в цій тиші Герман лежав і чекав головного болю.

Голова не боліла.

Це було перше, що він зауважив, ще не розплющивши очей. Учора він випив стільки батькової настоянки, що ранок мав би бути катастрофою — сушняк, гуркіт у скронях, нудота, весь класичний набір. Замість цього була легка, майже приємна порожнеча в голові й дивна ясність, ніби він проспав дванадцять годин у санаторії, а не впав п'яний у дідове ліжко. Язик був сухий, хотілося пити — але й тільки.

«Настоянка чиста, — подумав він. — Батько правду каже. Ніяких домішок, тому й похмілля нема».

Пояснення було хороше. Герман любив хороші пояснення. Вони закривали питання й дозволяли жити далі.

Він розплющив очі. Стеля дідової кімнати — дощата, з рудими розводами старих протікань — стояла над ним чітко, кожна тріщинка, кожен сучок. Занадто чітко як на людину, що спала в куртці й кросівках… ні, кросівки батько зняв. У куртці. Герман відчув під собою її зіжмаканий поділ і сів.

І одразу зрозумів, що з тілом щось не так.

Не боліло нічого. Оце й було не так. Учора ввечері, після городу, у нього ломило поперек, горіли долоні, тягло плечі — нормальний біль людини, яка вперше за рік узялася до фізичної праці. Зранку все це мало б розцвісти пишним букетом. А натомість тіло було… відпочиле. Легке. Він покрутив плечима — вони рухалися вільно, без учорашньої дерев'яності. Нахилився вперед — поперек змовчав.

Герман подивився на долоні.

Учора на правій, біля основи великого пальця, набряк пухир, і ще кілька менших горіли вздовж лінії, якою держак лопати терся об шкіру. Він добре пам'ятав це печіння. Тепер долоні були чисті. Не «майже загоїлися» — чисті, гладенькі, з рівною новою шкірою там, де мали бути зідрані місця. Навіть стара мозоль від турніка, яку він набив ще навесні і яка вже стала твердою постійною рискою, — зникла. Долоня була як у підлітка.

Кілька секунд Герман просто дивився. Потім у голові слухняно ввімкнувся генератор пояснень.

«Пухирі — це рідина, за ніч розсмокталась. Мозоль здер уві сні об ковдру. Шкіра після фізичної роботи й гарячого душу розм'якла, ось і здається гладенькою. Я ще п'яний трохи, тому все здається дивним».

Кожне з цих пояснень окремо було можливе. Разом вони трохи тріщали, але Герман вирішив на них не тиснути. Ранок, дача, похмілля, якого чомусь нема, — не найкращий час для аналізу. Треба води. І того розсолу, що батько обіцяв.

Він спустив ноги з ліжка — і завмер.

На підлозі, там, де звисав край ковдри, лежала купка сірого пилу.

Небагато — жменя, може, дві. Дрібний, темний, майже як графіт. Спершу Герман подумав, що це насипалося зі стелі, стара труха. Він нахилився — і в цю мить помітив, що край вовняної ковдри, той, що звисав до підлоги, не рівний. Він був об'їдений. Не порваний, не протертий — саме об'їдений, ніби хтось відкусив півсмуги нерівною лінією, і краї цієї лінії не махрилися нитками, а осипалися тим самим сірим пилом.

Герман узяв ковдру в руки. Стара, важка, радянська ще ковдра, дідова. Половина її нижнього краю просто зникла, перетворившись на порох, який тепер лежав на підлозі.

І не тільки ковдра.

Він устав повністю й подивився на себе. Куртка була ціла, а от футболка під нею — ні. Права пола, там, де тканина всю ніч торкалася шкіри на боці, зникла, лишивши рваний осип по краю. Джинси на правому стегні — там, де вчора лежала знахідка, поки він не переклав її в куртку, — протерлися до дірки з такими самими сірими спорошеними краями. А на простирадлі, під тим місцем, де він лежав, темніла пляма — не мокра, а суха, витерта, ніби тканину хтось обережно стер ластиком до самої основи, і сама основа теж почала кришитися.

Секунд десять Герман стояв і дивився на все це, і генератор пояснень працював на повну.

«Дідів одяг… ні, це мій одяг. Але старий. Футболці років п'ять, вона й так на ладан дихала, я в ній тільки на дачу й їжджу. Ковдрі сто років, вона зотліла, просто я вночі совався й доламав край. Простирадло старе. Все тут старе. Дача. Речі тут доживають своє, ніхто їх не міняє. Це нормально».

Пояснення трималося рівно доти, доки він не придивився до пилу.

Пил не був схожий на трухляву тканину. Тканина, коли тліє, лишає ворсинки, нитки, клапті. Це був однорідний дрібний порошок, чистий, майже блискучий, без жодної нитки. Так не розпадається старий одяг. Так не розпадається тканина… Герман не докінчив думку, бо не мав слова. Він присів навпочіпки й доторкнувся до пилу пальцем.

І пил ворухнувся.

Не від протягу — протягу не було. Дрібні темні крихти на підлозі здригнулися й покотилися. До його руки. Кілька порошинок піднялися по пальцю, по тильному боці кисті, і зникли — просто ввійшли в шкіру, без сліду, як крапля води в суху землю.

Герман відсмикнув руку.

Серце заходилося — не сильно, але швидко, дрібно. Він устав, відступив на крок від ліжка, від пилу, і сказав собі вголос, тихо, розважливо, тим самим голосом, яким на роботі казав «окей, давай спокійно, відтворимо баг»:

— Так. Спокійно. Я ще сплю. Або ще п'яний.

Голос у тиші дідової кімнати прозвучав чужо.

Треба було вийти. Вийти, вмитися, випити розсолу, побачити батьків, звичайний двір, звичайне сонце — і все стане на місця, і виявиться, що він просто перепив і йому все привиділося.

Герман вийшов у сіни, потім на ґанок. Ранок ударив у вічі низьким сонцем, і на секунду світ став простий. Двір як двір: накритий мангал, купа картоплі під навісом, бочка з дощовою водою, у якій відбивалося небо. За сараєм порпалися кури. Пахло вологою землею й димом. Нічого страшного в такому дворі не бувало й не могло бути.

Він підійшов до бочки, набрав пригорщу холодної води, хлюпнув в обличчя. Вода була справжня, крижана, вона стекла за комір і привела до тями. Ще пригорщу. Герман постояв, спершись руками на край бочки, дивлячись, як розходяться кола по воді й повільно заспокоюються. Дихання вирівнялося. Серце теж.