Розділ 41. Стас.

Після часу, проведеного з Юлею, не одразу згадав, що потрібно йти на роботу. Добре, що, все ж таки, зробив це вчасно і не проспав.

Не знаю, як назвати ті години, коли кохана дівчина була у мене вдома. Найщасливішими у житті? Чи, навпаки, найгіршими?

Знаю, що Юля ніколи вже не буде моєю. Я не візьму кохану за руку, на правах законного хлопця чи нареченого.

Не зможу її поцілувати… Не зумію забути образи, які вона мені спричинила колись.

Узагалі чудово, що вона знайшла собі дійсно гідного чоловіка: красивого та успішного.

Всередині щось кольнуло, коли нагадав собі, що саме через Євгена, Юля сиділа на моїй кухні

вся у сльозах…

«Нічого, помиряться. Те, що закохані сваряться, то нормально».

Хоча ми з Юлею ніколи серйозно не сварилися. Кохана могла дути губки, я міг вдавати грізного альфа-самця. Тривало це, як мінімум, пару годин.

І вже точно не доводив до сліз дівчину яку безмежно кохав.

«Годі думати про це. Чужі стосунки – не твоє діло».

Вирішивши таким чином, поринув у роботу. Замовлень виявилося багато, тому день видався

особливо виснажливим. Довелося працювати практично без перерви, чайових майже не було. Зате ноги до вечора гуділи так, наче тягав мішки з цементом.

Та як не дивно, втома виявилася не найгіршим розвитком подій. Продовжував думати про Юлію, про те, як вона дивилася на мене, пронизуючи очима.

Знову повертався спогадами у нещодавній вечір, подумки слухаючи її голос.

Протягом дня міг завантажити себе роботою, але думками знову та знову повертався до неї.

Скільки б не переконував себе, що все минулося і більше нічого не відчуваю, не виходить.

Знаю, що брешу собі…

Я кохаю Юлію більше ніж будь-коли. Вона єдина здатна подарувати мені щастя і розбити серце, змушуючи страждати.

- Який же ти невдахо, Стасе, - кажу собі, наче від цього щось зміниться.

Зайшовши до головного офісу служби доставки і віддавши звіт за сьогодні, збираюся йти додому.

Аж тут наштовхнувся поглядом на дівчину, яку бачив пару разів. Навіть знаю, як її звуть.

Уляна. Здається, так.

Працює у нас недавно, не більше двох тижнів. Мимохіть придивився до неї.

Мила дівчина. Невисока, з довгим хвилястим волоссям, яке зібрала у хвіст. Вираз обличчя такий, наче проковтнула батарейку і та працює всередині. Причому навіть без підзарядки, бо енергія прямо б’є ключем.

Хочу пройти повз, аж раптом дівчина звертається.

- Привіт, Стасе. Ти ж Стас, вірно?

Дівчина так мило червоніє, що втому, наче рукою знімає. Хочеться усміхнутися у відповідь, що і роблю.

- Вгадала. Ти Уляна, якщо також не помиляюся.

- Не помиляєшся, - дівчина знову усміхнулася.

- Можу чимось зарадити?

- Насправді, є питання.

- То постав їх. Грошей за це не візьму.

Дівчина дзвінко розсміялася. Я ж відчув, як піднімається настрій. Таких позитивних людей часто не вистачає у житті.

Колись Юліана була такою. Ми з нею були такими. Сміялися щиро, просто тому що хотіли.

- Я почала розбиратися з усіма цими доставками. Але ніяк не второпаю: як налаштувати замовлення там, щоб брати більш зручні. У додатку нічого не зрозуміло.

- Це нормально, - знизав я плечами, - я спочатку також не розумів, потім розібрався.

- Давно тут працюєш?

- Не те, щоб давно, але достатньо, щоб вже нічому не дивуватися. Звикнути до начальства і до шаленого графіку.

Уляна мило почервоніла.

- Сподіваюся, що я також звикну і на це не підуть роки.

Деякий час постояли і поговорили. Після чого, попрощавшись, вийшов на вулицю, де вже сутеніло.

Стояли перші дні осені, відчувається відповідний вайб. Охопив незрозумілий сум. Не дуже люблю осінь, більше подобається весна та літо.

Цікаво те, що Юлі також. Завжди любили однакові пори року, нам подобалися однакові фільми, мали навіть одне улюблене морозиво на двох. Здавалося, ми створені одне для одного.

Хоча, може, то тільки мені і здавалося? В юності все здається романтичним та набагато красивішим ніж є насправді.

Та якби там не було, але всю дорогу, доки їду додому, думаю про Юлю. Наказую собі не робити цього та все марно. Тому просто махнув рукою і дозволив собі помріяти.

Мріяти про те, що Юлія хоче, щоб ми знову були разом, а я знайшов собі сили пробачити і не згадувати, як кохана дівчина проміняла щирі почуття на красиве життя.

Осуджувати за подібне немає сенсу. Мабуть, кожен, у кого була б така можливість, зробив би те саме.

Але тільки не я.