Розділ 36. Юліана.

Пробираючись коридором з котом на руках, бачу світло на кухні, яке змушує зупинитися.

Невже Стас ще не ліг спати?

Чеддер зручно влаштувався у мене на руках, притискаючись боком до грудей. Мордочку поклав на лікоть, час від часу ліниво ворушачи вушком.

Коту, здається, зовсім не цікаво, куди його принесли і з якою метою. Він же у себе вдома, відчуває присутність хазяїна.

Так, кіт у себе вдома, на відміну від мене.

Але ж це міг стати і мій дім також…

Якби кілька років тому я не зробила величезної помилки, не відштовхнула того, кого взаємно кохала.

Кого кохаю і зараз.

Зупиняюся біля кухні, кілька секунд просто стою у дверях.

Стас знаходиться там, стоячи біля стільниці, щось робить. Не підозрюючи, що за ним спостерігають.

Я ж просто стою і дивлюся на нього… який же він вродливий. Як так сталося, що у нього досі немає дівчини? Невже жінки можуть бути настільки сліпими та дурними… як я колись?

Так, він небагатий, але благородний та дуже красивий. У грудях неприємно стиснулося, коли подумала, що хлопець з такою зовнішністю міг легко знайти собі ту, яка б погодилася утримувати його.

Адже я знайшла…

«Припини так думати, - наказую собі, - ти так вчинила, бо думала, що кохаєш Євгена. Можливо, ти і зараз ще його любиш, але через образу думаєш інакше».

Треба дійсно перестати заморочуватися на цю тему, інакше збожеволію, так і не розібравшись із собою.

Рішуче заходжу на кухню, продовжуючи тримати Чеддера.

-  Стасе…

Хлопець обернувся, в блакитних очах промайнуло здивування. Звісно, думав, що я вже бачу десятий сон, аж тут заявилася. Ще й тримаючи в обіймах Чеддера.

-  Ти ще не спиш? Щось трапилося?

-  Поговорити хотіла…

Погляд Стаса змінюється так, ніби хоче сказати «знову»? Я не зважаю. Всередині стільки емоцій, що не знаю, з чого саме варто розпочати.

Сідаю на стільці, продовжуючи тримати рудого кота. Скоріше за все, стиснула занадто, бо кіт відкрив очі і невдоволено нявкнув.

Починаю говорити про те, як ми хотіла завести кошеня після одруження. Не знаю, навіщо все це кажу, адже… не знаю.

-  Стасе, я давно хотіла дещо розповісти. Про те, що тоді сталося. У той день…

Молодий чоловік злегка зітхнув, наче втомився від того, що зараз почує.

-  Юлько… годі вже. Якщо так потрібно, щоб я тебе вибачив, то добре: я тебе вибачаю. Забудьмо.

-  Все таки вислухай. Я не хотіла тебе тоді кидати.

Сказавши це, відчуваю, як всередині наче щось обривається.

Кажуть, що перше кохання, то найсвітліші спогади та почуття. Якби не зіпсувала це перше кохання, то і в нас так було.

Стас нічого не відказує, продовжує дивитися. Не знаю, що у нього в очах. Недовіра? Скепсис? Зневага?

Він має право на кожне з цих почуттів. Від прикрого погляду коханого хочеться сховатися, закритися руками, розплакатися.

Щоб він мене пожалів і сказав, що можу не продовжувати.

Але це стане відвертою маніпуляцією та боягузтвом з мого боку. І так занадто довго тікала від відповідальності.

-  Справді, не хотіла того… не збиралася виставляти посміховиськом перед іншими. Не бажала, щоб всі навколо думали… що ми… тобто я…

Замовкаю, не в силах говорити далі. Соромно навіть через стільки років.  

-  Розумієш, на мене дуже тиснули рідні. Говорили, що життя одне, потрібно відповідальне підходити до вибору партнера. Що наразі роблю дурницю, з мене будуть сміятися. Того дня, мала необережність розповісти все одногрупниці, яку вважала подругою…

Замовкаю, відчуваючи, як на вустах спалахує іронічна посмішка. Невже хочу перекласти провину на одногрупницю? Дуже зручно, нічого не скажеш.

-  Не знаю, навіщо я так вчинила. Певне, хотіла поговорити бодай з кимось і зробила невірний вибір. Потім все це сталося… вона розляпала іншим. І понеслося… слова, косі погляди, плітки.

Притискаю рудого кота до себе, наче хочу захиститися, виправдатися. Перед Стасом, перед собою, перед цілим світом.

-  Я злякалася і зробила те, що зробила.

Стас не відповідає, а я буквально змушую себе поглянути йому у вічі.

-  Виходить, я просто зробила те, чого від мене чекали. Сказала, що стосунки між нами завершені. Тим самим зрадила тебе і себе.

На кухні запала тиша, від якою стало якось не по собі. Я чекала на докір… хоча б на один. Нехай Стас скаже, що я вчинила мерзенно, розбила йому серце. Що він не сподівався такого від мене.

Але хлопець промовив зовсім інше. Те, чого точно не сподівалася.

-  Юля, пригадувати все це не має жодного сенсу. Було та й минуло. Треба жити далі.

-  Жити одне без одного? - трохи не вигукнула я.